Наші публікації

«Вплив педагогічної майстерності вихователя та роль творчої діяльності вихователя у розвитку творчих здібностей дошкільників»

    Успішне здійснення завдань всебічного і гармонійного розвитку підростаючого покоління великою мірою залежить від педагога, який є творцем особистості, довірена особа суспільства, якій вона довіряє найдорожче, найцінніше - дітей. Ця надзвичайно благородна і важка професія вимагає від людини, яка присвятила їй життя, постійної творчості, невтомної роботи думки, величезної душевної щедрості, любові до дітей, безмежної вірності справі. Результатом творчості вихователя є зростання його професійної майстерності та особистісний саморозвиток,    стимулювання творчої ініціативи вихованців та їхньої пізнавальної активності.

Ключові слова: творчість педагога, дитяча творчість, пізнавальна активність, творчі здібності.

У жодній з професій характер людини, її переконання, особистісні якості, світогляд не мають такого важливого значення, як у професії педагога. Адже разом з передачею дітям знань, умінь та навичок вихователь формує в них зародки світогляду, ставлення до навколишнього, виховує високоморальні якості особистості, почуття обов'язку і відповідальності, естетичні смаки і поведінку у відповідності з вимогами сьогодення. [1]

Оптимізувати педагогічний процес у дошкільному закладі з метою забезпечення готовності дітей до школи неможливо без постійного зростання майстерності вихователів, підвищення відповідальності, чіткості у роботі всіх, хто причетний до виховання наймолодших.[2]

Дитину дошкільного віку виховувати нелегко, адже робота з дітьми цього віку вимагає від педагога поєднання материнської любові до своїх вихованців, постійної турботи про їхнє здоров’я, самопочуття з чіткою організацією навчально-виховного процесу. Вихователь має забезпечити загальний психічний розвиток дитини поряд з фізичним та духовним. Саме тому, такі високі вимоги ставляться до особистості вихователя, його ідейної і фахової підготовки. Життя доводить, що формувати всебічно і гармонійно розвинену особистість необхідно з найбільш раннього віку, і робити це повинні високоосвічені, ерудовані, віддані педагогічній справі люди.

Своєю власною поведінкою, культурою прояву почуттів вихователь формує особистість дитини. Дошкільники  у всьому намагаються наслідувати свого наставника, він для них є представником і взірцем роду людського.

У будь-якій діяльності є звичайні працівники і справжні майстри своєї справи. Майстер досягає високого професійного рівня і досконалості. Він не спиняється на досягнутому, творчо працює над собою, прагне втілити в практику нове, оригінальне. Щоб стати фахівцем - майстром, не досить самих лише знань, необхідне ще й уміння творчо застосовувати ці знання.

Характерною особливістю діяльності вихователя дошкільного закладу є те, що він працює з дітьми, які надзвичайно інтенсивно психічно і фізично розвиваються. Це ставить його перед необхідністю постійного варіювання прийомами і методами виховного впливу на вихованців.

Істотну роль у набутті майстерності відіграють інтерес вихователя до педагогічної діяльності і любов до дітей - це вміння бачити і відчувати дитячу душу. В тому, як вихователь ставиться до переживань дитини, наскільки здатний розуміти її, полягає основа педагогічної майстерності.

Одна з головних заповідей педагога - поважати вихованця, глибоко розуміти його почуття, шанувати людську гідність, бути тонким психологом.

Важливою властивістю контактності педагога є його здатність перевтілюватися - відчувати й перейматися станом вихованця, поставити себе на його місце.

Значну роль у налагодженні взаємозв'язку вихователя з дітьми відіграють засоби спілкування - міміка, жести, пози, мова, інтонація, вміння розповісти і показати так, щоб здивувати й зацікавити. Педагог повинен володіти своїм голосом, уміти надавати йому потрібного забарвлення, підкреслювати істотне, головне у повідомлюваному, передавати свій настрій, емоційне ставлення до вчинків і дій дитини, результатів її діяльності.

    Поняття «творчість педагога»  здебільшого вживається, коли йдеться про впровадження інноваційних ідей у педагогічну діяльність. Результатом творчості вихователя є зростання його професійної майстерності та особистісний саморозвиток. Отже, творчість вихователя - це здатність винаходити в процесі повсякденної професійної діяльності щось нове, комбінувати й видозмінювати, адаптувати відоме до вікових та індивідуальних особливостей кожної дитини; гнучкість у виборі адекватних засобів впливу на малюка; пошук нестандартних способів розв'язання освітніх завдань; оригінальне доцільне застосування засобів стимулювання творчої ініціативи вихованців та їхньої пізнавальної активності. Педагогічна творчість - засіб і водночас результат діяльності вихователя у подоланні себе вчорашнього, процес оновлення, вдосконалення у професійній діяльності. Позитивні почуття і емоції, що сповнюють вихователя в процесі творчої діяльності, не лише спонукають до подальшої творчої активності, а й відволікають від концентрації на стресогенних чинниках професійної діяльності, тим самим оберігаючи від стресів і запобігаючи виникненню синдрому професійного вигоряння. [3]

     Особливість творчості вихователя полягає в тому, що він легко налагоджує стосунки з кожним малюком як з творчою особистістю в процесі їхніх спільних багатократних ігрових, пошукових дій в різних сферах діяльності. І навпаки, вихователю, який недостатньо приділяє уваги своєму творчому професійному росту, важко знайти спільну мову з дітьми і налагодити з ними співпрацю. Варто пам'ятати: продуктами творчості вихователя є не лише результати творчої діяльності у вигляді конспекту, нового дидактичного матеріалу чи гри, методичної розробки тощо, але й результати творчої співпраці з вихованцями: художній виріб, придумана казка, інсценована ситуація, розіграна роль персонажа у виставі, конструкторська споруда та інше.

      Як показує наш багаторічний досвід, творчість не можна нав'язувати. Вона або є, або її немає, бо немає у педагога підтримки і віри у його потенційні можливості. Педагог сам шліфує свою творчість і для цього потрібна справжня свобода його діяльності і плідна праця. Для запуску творчих механізмів у колективі педагогів максимально значущими саме на початкових етапах розвитку творчості є яскраві враження, події, явища та піки позитивних емоцій у вихователя та дітей. Таке емоційне занурення педагога та дітей у творчість супроводжується емоційним піднесенням: вихователь, отримавши від дітей зворотний заряд емоцій та енергії як результат співтворчості, налаштовується на новий творчий пошук і так триває щоденно. З таким вихователем дітям цікаво, такому вихователю діти довіряють, вони чують його з першого разу і емоційно відгукуються на пропозицію щодо діяльності, проявляють пізнавальну і творчу активність, демонструють прагнення бути схожим на улюбленого вихователя, з таким вихователем діти не хочуть прощатися в кінці робочого дня, і це є свідченням високого рівня його професійної майстерності і творчості.

      Що може спонукати вихователя до творчості?

1.       Готовність до творчості в професійній діяльності, його активна життєва позиція.

2.       Професійна потреба  в оволодінні секретами майстерності.

3.       Прагнення вийти за межі умовностей та консервативних правил.

    Варто пам'ятати: особливо добрий ефект є від того, коли творчий педагог, педагог-новатор не залишається на самоті зі своїми ідеями і надбаннями; він не лише розповідає про свої досягнення, демонструє їх, ділиться ними, а й спонукає своїх колег та залучає їх до спільного творчого пошуку, передає свій досвід роботи для активного використання у своєму та інших педагогічних колективах; творчий вихователь ніколи не буде сліпо списувати, а вдумливо генерувати свої ідеї у розв'язанні даної проблеми.

     Основні напрями творчої діяльності вихователя:

• Щоденне моделювання процесу взаємодії вихователя з дітьми, в тому числі, складання змістовних календарних планів освітньої діяльності з вихованцями.
• Удосконалення відомих та розробка нових педагогічних методів і прийомів, активне використання їх у роботі з дітьми.
• Систематичне оновлення і збагачення ігрового та розвивального середовища в групі.
• Пошук неординарних форм роботи з дітьми (цікаві мандрівки, заняття-розваги, пошукова діяльність та експериментування, гурткова робота тощо).
• Опанування та упровадження сучасних прогресивних педагогічних технологій та ідей у практику роботи з дошкільниками.
• Вибір ефективних засобів стимулювання творчої активності дітей та їхніх батьків.
• Оригінальне розв'язання проблем методичного характеру (підготовка консультації, виступу на педраді; розробка конспекту нетрадиційного заняття чи розваги; творчий звіт тощо).

    Яким же чином творча діяльність вихователя впливає на розвиток творчих здібностей дитини? Загальновідомо: у активного, творчого педагога і діти творчі. Він знає міру в тому, що дітям потрібно показати, а що вони самі мають відкрити під його керівництвом. Занадто поширені пояснення, виклад готових істин, пропонування зразків для запам'ятовування чи копіювання - все це не сприяє саморозвитку дитини, реалізації її творчих нахилів. Активність дитини, зокрема і творча, формується за умови підтримки дорослим її ініціативи. Численні ж заборони й негативні оцінки гальмують пізнавальну активність та розвиток творчих здібностей дошкільника. [3]

    Творчі здібності - це здатність дивуватися, пізнавати, вміння знаходити вихід із нестандартних ситуацій; це спрямованість на відкриття нового, незвичного, оригінального.У розвитку творчих здібностей дітей важливішим є не прагнення здобути кінцевий результат, а сам процес діяльності - експериментування. Занадто прискіпливе ставлення до того, що робить дитина, до результатів її праці може стати на заваді розвитку її пізнавальної активності, творчих здібностей. Оскільки саме діяльність визначає розвиток дитини, настав час переорієнтувати освітній процес зі словесного, монологічного керівництва поведінкою і заняттями дітей на організацію діалогічної взаємодії в парах «дитина - дорослий» або мікрогрупах «дитина - діти», «діти - діти», чи навіть елементів полілогу в ході різних видів діяльності дітей (замість монологічних вказівок вихователя - діалогічна взаємодія з дітьми).

Дитяча творчість, як правило, пов'язана з грою. Дошкільнята малюють і - грають, танцюють і - грають, конструюють і - грають, називають слова, складають речення, вигадують казки і - грають. Через гру дитина пізнає світ, у грі дитина робить спроби знайти своє місце в житті. Отже, в грі дитині слід ненав'язливо розкривати прийоми творчого мислення, вчити її помічати незвичне, виявляти креативність - одну із базових характеристик, що полягає у розвитку здатності дитини до творчості.

Характеристики творчості дитини:

• швидкість думки;
• гнучкість мислення;
• оригінальність ідей та рішень;
• сміливість;
• надзвичайна допитливість і цікавість;
• здатність до значної концентрації уваги протягом тривалого часу;
• стійкі бажання робити все по-своєму - незалежність дій і думок;
• винахідливість.

       Варто зауважити: про рівень професійної майстерності вихователя та його творчий потенціал можна судити, виходячи із кількості в групі творчих дітей.  На це вказують їх відповіді на заняттях, роботи з образотворчої діяльності, розповіді дітей з власного досвіду, створені казки, небилиці, загадки, конструкції з будматеріалу, виконані ролі в сюжетно-рольовій грі тощо. [3]

    Оскільки творчі здібності дитини формуються в процесі різних видів діяльності, педагогу варто постійно дбати про психолого-педагогічні умови для їх розвитку:

1. Забезпечувати систематичне накопичення дітьми якнайбільше позитивних вражень про навколишній світ під час різних видів діяльності.

2. Прагнути, щоб діти отримували задоволення від самого процесу діяльності і не займалися нею під примусом дорослого.

3. Забезпечувати стимулююче розвивальне середовище, наявність необхідних для творчої діяльності дошкільників завжди доступних матеріалів.

4. В жодному разі не давати негативної оцінки дитячій творчості.

5. Заохочувати цікаві та глибокі запитання дітей.

6. Активно використовувати в освітньому процесі нестандартні творчі завдання (зображувальні, музичні, словесні, логіко-математичні, творчі завдання комбінованого типу).

7.  Не допускати надмірної опіки дітей, яка може заважати дитячій творчості.

8. Забезпечувати позитивний психологічний мікроклімат у групі.

Виховання дітей - складний і трудомісткий процес, який вимагає від педагога  глибоких знань, специфічних умінь і навичок, здатності втілювати свої знання й переконання в практичні дії. Своєю вдумливою працею педагоги виховують дитину як особистість, громадянина. Сучасний педагог – це творчий педагог, який має нове педагогічне мислення, будує свою роботу на знанні індивідуальних особливостей кожної дитини, знаходить особливий підхід до кожного малюка.

 Виростити дитину доброю, вмілою, чесною, справедливою людиною - висока мета, відповідальний обов'язок кожного педагога.

ЛІТЕРАТУРА

1.   Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. (Нова редакція) - К., 2012 р.

2. Про дошкільну освіту: Закон України - К., 2001.

3. «Вихователь-методист», № 6, 2010р. (с.69-74)

  «Актуальність впровадження виховної системи В.О. Сухомлинського для створення максимально сприятливих умов для розвитку особистості»

«Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний…»

В.О.Сухомлинський

        Розв’язання  проблеми бездуховності суспільства  можливе за умови оптимізації управління процесом виховання за допомогою гуманізації освіти, що має забезпечити утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей у суспільстві. Гуманні цінності і відповідні їм норми є тим культурним кодом, який визначає повсякденну поведінку і регулює взаємини людей, забезпечує раціональність і людяність їхнього способу життя, а отже життєздатність суспільства. Саме гуманне виховання особистості сприяє олюдненню суспільних відносин. Система гуманістичних поглядів, створена українськими педагогами, філософами та діячами культури є надбанням громадської і педагогічної думки впродовж століть. Проблемам виховання дітей і молоді в дусі гуманізму особливу увагу надавав В.О.Сухомлинський, його педагогічні погляди та переконання актуальні і сьогодні.

         Ключові слова:

гуманізація освіти, сприяння розвитку творчих можливостей людини, гуманні цінності, ідею самоутвердження і становлення особистості громадянина, джерела моральних та естетичних почуттів.

          На сучасному етапі становлення Української держави за умови складного політичного і соціально-економічного її стану особливо відчутний негативний вплив на сучасну освіту таких суспільних явищ, як посилення аморальності, злочинності, зубожіння та інше, що призводить до знецінення освіти, падіння авторитету педагога, росту агресивності, жорстокості, нігілізму вихованців;  є небезпека виростити бездуховне покоління, не "обтяжене" інтелігентністю, порядністю, яке зневажливо ставиться до культурних цінностей та не прагне до здорового способу життя. Розв’язання цієї проблеми, як підтверджує вітчизняний і світовий досвід, можливе за умови оптимізації управління процесом виховання за допомогою гуманізації освіти, що має забезпечити утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей у суспільстві. Гуманізація освіти передбачає, насамперед, сприяння розвитку творчих можливостей людини, її інтелектуальної свободи, створення максимально сприятливих умов для розкриття особистості. Гуманні цінності і відповідні їм норми є тим культурним кодом, який визначає повсякденну поведінку і регулює взаємини людей, забезпечує раціональність і людяність їхнього способу життя, а отже життєздатність суспільства. Саме гуманне виховання особистості сприяє олюдненню суспільних відносин.

        Сьогодні спостерігається протиріччя між потребами суспільства у таких високогуманних особистостях та реальністю нашого повсякденного життя: дефіциту людяності, милосердя, співчуття, доброти. Все це посилюється прискоренням темпів життя, бурхливим розвитком засобів масових комунікацій. Закономірно, що для людини важливо, на якому рівні здійснюється її взаємодія та контакти з іншими людьми, як це впливає на її емоційний стан, самопочуття, життєвий тонус. Система гуманістичних поглядів, створена українськими педагогами, філософами та діячами культури є надбанням громадської і педагогічної думки впродовж століть.     

        Проблемам виховання дітей і молоді в дусі гуманізму особливу увагу надавав В.О.Сухомлинський. Він неодноразово підкреслював, що нема і не може бути виховання гуманіста без людської любові і поваги до вихованців, бо саме розумна любов і повага роблять дитину здатною піддаватись впливові педагога і колективу. Автор багатьох книг, брошур і статей, художніх творів для дітей та низки педагогічних праць, зокрема: «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Розробляв питання теорії і методики виховання у шкільному колективі та родині, всебічного розвитку особистості учнів, педагогічної майстерності. Особливу увагу приділяв патріотичному вихованню дітей і молоді, проблемам розумового, морального, естетичного та трудового виховання школярів.[1]

        Водночас В.О.Сухомлинського все життя хвилювали й про­блеми сімейного виховання, батьківської педагогіки, тієї наймен­шої соціальної клітинки, де закладаються основи особистості, формуються характер молодої людини, моральні почуття, пове­дінка, громадянська зрілість. Він був переконаний у тому, що успіху у вихованні поколінь можна досягти тільки спільними зусиллями сім'ї, школи і громадськості. «Всі шкільні проблеми стоять і перед сім'єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, сягають своїм корінням у сім'ю». В.О.Сухомлинський твердив, що зміцнення сім'ї, вдосконалення родинного виховання - одна з найважливіших соціальних проблем, від розв'язання якої залежатиме майбутнє нашого суспільства, моральне обличчя молоді. В.О.Сухомлинський був справжнім знавцем і дослідником психології людини, він глибоко розумів душу дитини, її переживання, почуття, прагнення і сподівання, досконало знав психо­логію взаємин батьків і дітей, молодшого і старшого поколінь, міжособових стосунків у дитячих колективах, психологічний клімат у соціальних групах і ті фактори, що його зумовлюють. Виняткова педагогічна спостережливість, душевна проникливість, палка любов до дітей і доброзичливість, невтомна наполеглива дослідницька робота сприяли всебічному пізнанню й розкриттю найінтимніших відтінків психічного життя дитини, виявленню особливостей її почуттів, намірів, сподівань і мрій.     Василь Олександрович приділяє велику увагу патріотичним ритуалам і традиціям, присвяченим героїчним подіям у житті нашого народу, як засобу ідейно-політичного виховання, джерела моральних та естетичних почуттів. Виховання громадянина-патріота починається із сім'ї. Сім'я - це найменша клітинка нашого суспільства, в якій, як у фокусі, відображається все життя нашої країни. І тим сильніший вихов­ний вплив робить сім'я на особистість дитини, чим активнішу життєву позицію займають батьки в суспільстві, чим вищі їхні моральні достоїнства і культурний рівень.

В.О.Сухомлинський виявив дуже важ­ливу особливість психіки дитини - чим молодший її вік, тим вразливіша, сприятливіша вона до виховного впливу, тим легше пробудити в ній благородні почуття, виховати чи перевиховати. В.О.Сухомлинський розвинув і збагатив ідеї А.С.Макаренка про особливо сприятливі можливості виховання дитини дошкіль­ного віку. Всім відоме твердження А.С.Макаренка про те, що виховання дитини, в основному, проходить до шести років, і якщо ви не виховали дитину в цьому віці, тоді виникає потреба пере­виховувати її. Психологічними дослідженнями встановлено, що той чи інший період розвитку дитини характеризується підвище­ною чутливістю і сприйнятливістю, коли виникають і особливо рельєфно виявляються надзвичайні й навіть неповторні можли­вості ефективного розвитку й формування особистості дитини. А потім такі можливості поступово або й різко слабнуть, зни­кають, ускладнюючи процес виховання. Це стосується насам­перед соціальної адаптації, розвитку пізнавальних інтересів, мо­ральних якостей і поведінки дитини. Так, у дошкільному віці, коли дитина особливо інтелектуаль­но і соціально активна, порівняно легко виховати елементарні моральні почуття і правила поведінки: слухняність і доброзичли­вість, чесність і правдивість.[1]

На яскравих повчальних прикладах із сімейного виховання В.О.Сухомлинський показує, як успішно закладаються і міц­ніють основи моралі в дітей, якщо батьки врахо­вують ці особливості й можливості розвитку психіки в дошкіль­ному віці ; от чому В.О.Сухомлинський звертається своїми працями до батьків із закликом вчити дітей спостерігати, пізнавати світ, міркувати, бути уважними до їхніх запитань, за­охочувати і спрямовувати дитячу допитливість і, головне, не залишати дітей поза батьківською увагою, турботою про їхнє розумове виховання, своєчасно впливати на розвиток розумових здібностей. Звичайно, сформувати в малих дітей стійкий пізна­вальний інтерес, органічну потребу в знаннях, освіті - нелегка справа. Василь Олександрович радить батькам знаходити різно­манітні форми й способи спонукання дитячої спостережливості, цікавості, показувати й розкривати перед ними неповторну красу природи і людського життя.

Щодо формування моральних почуттів, найблагородніших рис і якостей особистості особливо сприятливий вік раннього дитинства. У цьому віці порівняно легко формуються такі моральні цін­ності особистості, як колективізм, дисциплінованість, працьо­витість і бережливість, почуття обов'язку і відповідальності, дружби, товаришування, поваги до праці й людей праці. У під­літковому і юнацькому віці інтенсивно формуються світоглядні і морально-вольові якості особистості - ідейні переконання, пат­ріотичні ідеали, громадянська зрілість. В.О.Сухомлинський назвав цей вік періодом становлення громадянина, світо­глядним віком, періодом формування вольових якостей і харак­теру молодої людини. Ось чому дуже важливо для всіх, хто має справу з вихованням дітей, знати не тільки вікові та індивідуаль­ні особливості розвитку дитини, а й ті умови, за яких успішно формуються й виховуються в тому чи іншому віковому періоді найбільш значущі риси і якості особистості, та забезпечити їхній максимальний розвиток. Своєчасність виховного впливу - запо­рука успіху у вихованні молодої людини.[2]

        Видатний педагог відмічав найтиповіші вади сімей­ного виховання. Одною з найшкідливіших вад, за його висловом, є споживацький характер способу життя багатьох дітей. Деякі батьки вважають, що живуть вони і працюють лише заради ща­стя своїх дітей і тому дозволяють їм усе, створюючи максималь­ний матеріальний достаток, тепличні умови, задовольняючи всі необмежені бажання й навіть примхи. Діти в таких сім'ях ви­ростають, не знаючи ні в чому нужди, не знаючи обов'язків і від­повідальності. Це призводить до дуже небезпечних наслідків - спотворення людської особистості, марнотратства, споживацького, па­разитичного способу життя.[3]

        Особливу увагу В.О.Сухомлинський приділяв трудовому вихованню дітей як у сім'ї, так і в школі, вихованню любові до праці, працьовитості, поваги до людей праці, бережливого ставлення до матеріальних і духовних благ людства. У Павлиській школі ним було запроваджено чітко продуману систему вихо­вання дітей, створені належні умови для формування трудових традицій, які переросли в культ праці. Василь Олександрович писав, що не гра в працю, а справ­жнє трудове життя, - з потом, втомою, мозолями, радістю до­сягнутої мети - ось щастя людини. В.О.Сухомлинський відзначав, що марне витрачання часу, байди­кування, ледарство проникає нині у життя дітей; та деякі батьки вважають, що їхні діти повинні тільки гратися, забавлятися, розважатися, а праця - це обов'язок дорослих. Дітей перетворили у бездуш­них споживачів радощів, вони навіть не усвідомлюють, звідки та радість прийшла і якою ціною завойована. Такі батьки пере­конані в тому, що найбільше щастя дитинства - безтурботність, втіха, радісне життя. За думкою В.О.Сухомлинського, в праці розкриваються здібності, моральні та інтелектуальні сили молодої людини, формується її особистість. [3] Тільки в процесі трудової діяльності виникає потреба в спілкуванні, у становленні соціаль­них і психологічних відносин, ділових взаємин між людьми, взаємодопомоги, взаєморозуміння, дисциплінованості, погодже­ності дій і вчинків тощо. Потреба в праці, звичка і відповідальне ставлення до праці можуть сформуватися лише при наявності посильних і постійних трудових доручень, у праці радісній, без примусу і покарань, са­мостійній і творчій, корисній як для особистості, так і для суспільства. Через усі педагогічні праці В.О.Сухомлинський проводить основну ідею - ідею самоутвердження і становлення особистості громадянина у творчій праці на благо суспільства. Дати дитині радість творення, радість праці, праці на благо людей - це і є справжня мудрість батьківської любові до дітей. Василь Олександрович писав, що творчий характер трудової діяльності розкривається перед дитиною тоді, коли вона зайнята тривалою працею, яка потребує щоденної думки, піклування. І однією з найсильніших спонук до фізичної праці є важливість задуму цієї праці, поєднання зусиль розуму і рук. Чим важливіший задум, тим з більшим інтересом виконується найпростіша робота. Оволодіння майстерністю дослідження, експериментування, використання даних науки у праці - все це дитина усвідомлює і переживає як моральну гідність.

        Василь Олександрович у низці наукових та публіцистичних робіт розглядає процес навчан­ня як радість пізнання, як красу розумової праці. Переконливо показати, що в знаннях зосереджена краса життя і геній людства, активізувати розумову діяльність учнів, заохочувати вольові зусилля, сприяти усвідомленню ними потреби в знаннях - запо­рука успіху в навчанні. От чому свою школу він називає «шко­лою радості». Основи пізнавальної діяльності і навчальної праці закладаються в ранньому дитинстві, а тому В.О.Сухомлинський дає практичні поради батькам: розвивати в дітей спостережливість, вміння орієнтуватися в різноманітних ситуа­ціях, мислити, міркувати, фантазувати. Цьому особливо сприяє вивчення явищ природи в ранньому дитинстві, спільні прогулян­ки, бесіди, читання книжок, спільна праця. Мислення дитини своєрідне, її думка невіддільна від почуттів, вона прагне все пізнати, зрозуміти. А тому сам процес навчання повинен бути життєрадісним, захоплюючим, будити думку і по­чуття, мати дослідницький характер. Водночас з цим, розвиток пізна­вальних і навчальних інтересів немислимий при застосуванні примусу, покарань або сухих формальних вимог. В.О.Сухомлинський пише: «Діти, на яких часто кричать, втрачають здатність сприймати найтонші відтінки почуттів інших людей і - це особливо тривожить - втрачають чутливість до правди, спра­ведливості»[2]

        Василь Олександрович на яскравих прикладах показує, яке зна­чення для інтелектуального розвитку, зокрема мислення і пізна­вальних інтересів, має психологічний клімат соціального середо­вища, в якому дитина формується і розвивається, багатство інте­лектуальних зв'язків і відношень, мовне спілкування, активна пізнавальна і трудова діяльність.

        Величезного значення надавав В.О.Сухомлинський вихован­ню дітей засобами природи, безпосередньому спілкуванню їх з природою. Природа стає могутнім фактором виховання особливо тоді, коли дитина пізнає і розкриває її таємниці, розумно пере­творює і примножує її багатства, оберігає її скарби.Спілкуючись з природою, діти не тільки вчаться пізнавати світ, мислити, вони вчаться розуміти прекрасне. Збагачуються духовний світ дитини, її почуття, облагороджується душа. Про­гулянки дітей у ліс, на луг,  річку - це не розва­га, вважає В.О.Сухомлинський, це справжні уроки, на яких дити­на пізнає світ, вчиться мислити, міркувати, розуміти і усвідом­лювати складні різноманітні явища. Особливе значення має виховання засобами природи в ран­ньому дитинстві, коли душа дитини надзвичайно вразлива, чут­лива, ніжна. Перші уроки розвитку духовної культури слід про­водити не в чотирьох  стінах, перед класною дошкою, а серед не­вичерпного багатства природи, неповторної її краси. Такі уроки допомагають виховати в дитини любов до природи, захоплення красою і гармонією, бережливе ставлення до неї. На яскравих при­кладах В.О.Сухомлинський показує,  як у дітей зароджуються благородні почуття, коли вони спостерігають за життям малих пташенят у гнізді, вирощують квіти і плодові дерева, закладають сади і виноград­ники, доглядають столітні дуби. Почуття влади людини над природою - це передусім збере­ження і примноження її багатств і краси.

       Василь Олександрович постійно цікавився проблемами сі­мейного виховання, умовами і особливостями виховання дітей у різних сім'ях, вивчав позитивний досвід, підмічав найістот­ніші і найбільш типові вади та недоліки сімейного виховання, шукав причини цих недоліків. Він проводив велику виховну і освітню роботу з батьками, дорослими, навчав їх мистецтва сімейного і громадського виховання, гостро критикував обивательство, неуцтво, примітивізм; вважав за необхідне ввести в зміст загальноосвітньої школи необхідний мінімум педагогічних знань, виховувати майбутніх батьків, морально готувати їх до великої відповідальної бать­ківської місії. Він підкреслював, що безвідповідальне ставлення молодих батьків до виховання своїх дітей дорого обходиться передусім суспільству. Морально непідготовлені до народження і виховання дітей батьки, вважає В.О.Сухомлинський, є великим нещастям для суспільства. Останнім часом стало досить помітним таке явище, як невід­повідність між фізіологічною готовністю до народження дітей і морально-психологічною зрілістю молодих батьків та усвідомленням їх батьківської місії і ролі, величезної відповідаль­ності перед суспільством за виховання своїх дітей.  Велике горе приходить тоді, пише В.О.Сухомлинський, коли такі дорослі діти приводять на світ дітей - біда і суспільству, і дітям.[3] Частина з таких батьків необізнана з елементарними правилами виховання дітей у сім'ї. Сімейні конфлікти, ненормальні відносини тощо призводять до розлучення молодих пар і як результат - важкі діти, трагедія для дітей і батьків. Діти, які виростають у таких неблагополучних сім'ях, як правило, стають важкими у вихованні, бо погіршують­ся умови їхнього морального розвитку в сім'ї, їм не вистачає батьківської турботи, тепла і ласки. «Важкі діти» - це передусім результат неправильного виховання, вад сімейного життя, несприятливого психологічного клімату і ненор­мальних стосунків у сім'ї. В.О.Сухомлинський вважає, що потрібна школа мудрості майбутніх батьків, що молодь треба цілеспрямовано й своєчасно готувати до цієї відповідальної громадянської місії він вважав, що, яким би успішним не було виховання, впливу самого авторитету батьків і дорослих, пози­тивного прикладу і т. п. для формування всебічно розвиненої особистості не досить.[] Виховання має доповнюватися самовихо­ванням, тобто зусиллям самої дитини або підлітка, спрямованим на самостійне вироблення потрібних ціннісних морально-во­льових чи інтелектуальних рис і якостей особистості і ліквідацію негативних. «Виховання може бути безрезультатним, - пише В.О.Сухомлинський, - якщо молода людина з ранніх років не буде виховувати сама себе, коли виховання не буде доповнюва­тися самовихованням. Самовиховання розпочинається з пізнан­ня самого себе і здатності бачити свої достоїнства, недоліки і вади, реально оцінювати свої можливості і поведінку». Звичайно, самовиховання потребує особливої уваги з боку батьків і педагогів. Це передусім розумні поради дітям, формування корисних звичок, постійна увага до дітей і допомога у їхній навчальній роботі, правильні настанови, посильні й розумні вимоги до їх поведінки і праці. Неправильні або спотворені уявлення про правила і норми співжиття, поведінки, навчальної діяльності зводять нанівець виховні зусилля і працю як учнів, так і педагогів. Перемога над самим собою - найбільша перемога. Щасливим, на думку В.О.Сухомлинського, може бути лише той, хто є волода­рем своїх бажань, хто вміє володіти собою, своїми почуттями. [4] Треба відзначити, що багатьом нашим дітям і учням саме бра­кує цієї дуже цінної риси - відповідності рівня бажань і дома­гань рівневі їх заслуг і можливостей. Разюча невідповідність власних домагань власним достоїнствам породжують паразитич­ний спосіб життя дітей у деяких сім'ях - дармоїдство, марно­тратство, сімейні і соціальні конфлікти.

        Педагогічна творчість В.О.Сухомлинського багатогранна і невичерпно багата. Василь Олександрович увійшов в історію педагогічної і світової культури як видатний педагог і письменник, як патріот і поборник найгуманніших ідей у вихованні, як політичний трибун і громадський діяч, безмежно відданий своєму народові. Благородній справі виховання молодих поко­лінь В.О.Сухомлинський віддав усе своє невтомне життя і вогонь серця. Його численні педагогічні праці, нариси та опові­дання нині відомі не тільки педагогічній громадськості, а й широким колам читачів і в нашій країні, і за її межами. Усі твори видатного педагога пройняті безмежною вірою в людину, щедрість і благородство її душі, невичерпне багатство інтелектуальних і моральних сил і в ті величезні виховні мож­ливості, які створює суспільство. Педагогічні ідеї і праці В.О.Сухомлинського і нині при­вертають увагу численних дослідників і всієї педагогічної гро­мадськості. У працях Сухомлинського знаходять розвиток прогресивні педагогічні ідеї корифеїв вітчизняної і зарубіжної педагогіки - Коменського і Руссо, Дістервега і Песталоцці, Толстого і Ушинського, Крупської і Макаренка.Учений-педагог ставить у своїх тво­рах найрізноманітніші проблеми виховання. Це передусім, проблеми морального і естетичного виховання, розу­мового розвитку, формування світо­гляду, проблеми всебічного гармонійного розвитку і громадян­ського виховання, тому педагогічні погляди та переконання В.О.Сухомлинського актуальні і сьогодні.

ЛІТЕРАТУРА

1.      Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: „Академвидав”, 2006. - (Альма-матер)

2. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. К., «Радянська школа», 1976, т. 1, с. 501, 86

3. В.А.Сухомлинский. «Как воспитать настоящего человека. Педагогическое наследие» - М. «Педагогика», 1990г.

«Українська народна іграшка як засіб виховання дітей дошкільного віку»

     Іграшка - річ, призначена дітям для гри. Іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні. Іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні. Народна іграшка є ниточкою в руках дитини, яка з’єднує її з історією Батьківщини. Іграшка, як створений дорослими для розвитку дітей предмет культури, має освітнє і виховне значення лише тоді, коли використовується за призначенням.

 Ключові слова: самобутнє життя дитини, матеріальне життя суспільства, іграшки - елемент загальної культури нації, засіб формування світосприймання.

        А. С. Макаренко назвав іграшку "матеріальною основою" гри. А відомий вчений Юхим Аркін говорив, що іграшка є "життєвим нервом" гри. Іграшка - річ, призначена дітям для гри. В народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, виграшка, забавка. Без неї гра неможлива. Як найсуттєвіший компонент гри, вона відіграє важливу освітню, розвивальну, виховну, навіть організаційну ролі. Як і гра, іграшка є важливим фактором психічного розвитку дитини, що забезпечує поступове здійснення нею усіх видів діяльності на більш високому рівні. [10] Гра - це не розвага, це справжнє, теперішнє, яскраве, самобутнє життя дитини, разом з цим це і підготовка дитини до дорослого відповідального життя. Вона завжди була пов'язана з сімейними традиціями, працею і діяльністю дорослих, оточенням дітей турботою і увагою. Іграшки, котрі використовувалися як елемент гри, їх тематика і форми знаходилися в тісному взаємозв'язку з матеріальним життям суспільства, з розвитком його духовної культури, а також відображали еволюцію поглядів на виховання.

        У вихованні дітей дошкільного віку існує багато проблем і, серед яких однією з найголовніших є така: як прищепити дитині, зберегти й посилити в ній відчуття причетності до родових, етнонаціональних ціннісних основ і водночас підготувати її до сприйняття та засвоєння найсучасніших інтелектуальних, технічних, технологічних і художніх здобутків людства? Розв'язання цієї проблеми - справа сучасних педагогів, і саме іграшка може тут істотно допомогти.

        Іграшка - пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових субстанціональних форм щодо освоєння людиною навколишнього середовища. Народна іграшка є спадщиною подібно до рідної мови, казки, пісні. Народні іграшки перевірені дитячою любов'ю до неї, дитячою грою. [7] Народна іграшка несе в собі художню культуру народної творчості, розвиває самобутні риси естетики свого народу. Культура іграшки - важливий елемент загальної культури нації. [2]  Колись у колиску ліворуч для доньки клали ляльку, для хлопчика праворуч - сопілку. За старими повір’ями, то були символічні атрибути - обереги, які прийшли з часів язичництва і мали в собі магічну силу. З давніх-давен діти робили собі іграшки самі - народ виховував майбутніх майстрів. А зараз діти буквально засипані масою дорогих іграшок. Вони яскраві, ефектні, але, як ми знаємо, швидко набридають і рідко стають улюбленими - дитячій фантазії до них нема що додати.  Українська народна іграшка здавна привертає увагу дослідників чарівним світом її образів, сповнених поезії та казковості, що упродовж століть панували в уяві дітей, пробуджуючи фантазію і спонукаючи до творчості. Народна іграшка має також неабиякі високі мистецькі якості і широкі виховні можливості. Емоційна дія образів, утілених у народній іграшці, широко застосовується педагогами в естетичному вихованні дітей, допомагає залучити їх до споконвічної культури свого народу. Українська народна іграшка містить у собі момент істини, своєю мовою виголошує правду про народ, його земну сутність та історичне призначення. [10]

        В Законі України про дошкільну освіту вказано, що одним із завдань дошкільної освіти є виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;  іграшка є засобом формування світосприймання.[3]  Дитина сприймає іграшку як образ предмета реального чи казкового світу, партнера, товариша. Розуміє її зовнішні особливості та інші характеристики як втілення художньої, технічної та інших видів культур. Іграшка є складовою предметно-ігрового середовища та передумова розвитку гри. Дитина творчо застосовує образ іграшки у предметно-ігровому середовищі. Використовує іграшку відповідно до призначення, змісту, класифікації Знає варіативні можливості використання різних іграшок. Застосовує іграшку для відображення соціальних взаємин людей. Розрізняє народну іграшку, знає її призначення, роль, використання. Свідомо використовує для розгортання сюжету іграшки-замінника та власноруч виготовлені іграшки. Одним із ефективних засобів формування творчої активності особистості дітей є різновид українського народного мистецтва - іграшка. Вона є відтворенням у тій чи іншій спрощеній, узагальненій та систематизованій формі предметів і явищ життя й діяльності суспільства.

        Для визначення місця іграшки у системі матеріальної та духовної культури суспільства важливими є роботи М. Киященко, О. Постнікової, Л. Столовича, в яких з філософсько-культурологічних позицій розкривається позитивна роль іграшки у житті суспільства та її соціокультурні функції. Найбільш цінними для розуміння морфології, функціонування народної іграшки, її естетичної виразності є історико-мистецтвознавчі дослідження (М. Бартрам, А. Бакушинський, О. Бенуа, Б. Бутнік-Сіверський, Г. Блинов, В. Василенко, М. Грушевський, І. Дайн, Р. Захарчук-Чугай, Г. Локуцієвська, І. Макарова, О. Найден, М. Некрасова, Т. Перевезенцева, О. Сокович, Д. Фіголь, С. Ханемен, М. Церетеллі та ін.), в яких виявлено генезис та основні етапи розвитку народної іграшки. У роботах зазначених авторів привертає увагу виділення художньої специфіки народної іграшки як особливого різновиду декоративно-ужиткового мистецтва, в якому виражено локальні, національні та загальнолюдські риси матеріальної і духовної культури. Значний інтерес представляють погляди сучасних науковців на народну іграшку як засіб формування національної культури (О. Батухтіна, Н. Заглада, Л. Івахненко, С. Кулачківська, Т. Сакович, Є. Саявко, М. Стельмахович); моральних якостей (Н. Дзюбишина-Мельник); як засіб духовного відродження (Н. Буркіна, Л. Данішевська, Т. Пржегодська, Л, Сморж); трудового виховання (М. Гутнікова, Г. Довженко, Л. Орел) та естетичного виховання (А. Грибовська, М. Кириченко, Г. Лабунська, Ю. Максимов, І. Сидорук, Н. Халезова). Сучасні дослідження у галузі педагогічної науки та мистецтвознавства наголошують на тому, що мистецтво української народної іграшки є особливим типом художньої творчості, що інтегрує у собі різні види народного мистецтва, поєднує матеріальні і духовні здобутки української культури, утверджує талановитість нашого народу. Використання її у роботі дошкільних навчальних закладів на заняттях з образотворчого мистецтва та художньої праці сприятиме формуванню творчо-активної особистості, яка буде продовжувачем народних традицій. На підставі поліфункціонального характеру української народної іграшки, було виділено окремі її функції: інформаційну, мотиваційно-стимулюючу, сенсорну, гедоністичну, евристичну, аксіологічну, культурологічну, навчальну, розвиваючу, виховну. С.Ф. Русова вважає, що навчання дітей з самого початку повинно бути збудовано на тому рідному грунті, на якому зростає дитина, щоб воно було міцно зв’язано з тими вражіннями, що їх заклала в душу дитини рідна сім’я, рідна хата. Мають значення цяцьки, які будуть в руках дітей; вони ж поширюють перші спостереження дітей, вони розвивають пам’ять їх та зовнішні чуття. [11] О. Найден говорив, що саме традиційна і щодо своїх розмаїтих функцій та змістовно-формальних засад народна іграшка зберігає у собі пластичну і образну пам'ять про ті далекі часи, коли людина вперше почала використовувати природні матеріали для створення речей, які не тільки у чомусь допомагали, щось позначали, а й щось симоволізували. Виділення певної форми з позбавленої форми маси матеріалу знаменує початок виділення і позначення меж предметно-духовного середовища із безмежжя природи. Саме традиційна народна іграшка у своїх певних функціях, формах, пластиці, образних засадах містить у собі інформацію про початкові чинники людського предметно-духовного середовища. У цьому смислі традиційна народна іграшка у наш час, у нашому перенасиченому предметами, речами світі має бути інформативно й естетично доцільною. Дослідник підкреслював, що дитина нині має сприймати народну іграшку не як предмет побуту, об’єкт гри (хоч і таке сприйняття не шкідливе), а як твір мистецтва, який потребує вивчення, певного аналізу творчого наслідування, повторення. Таке ставлення до народної іграшки сприятиме її збереженню і духовному збагаченню дитини. Народна іграшка в сім’ї, дитячому садку, різних гуртках повинна не витісняти сучасну іграшку, не заміняти її, а існувати поруч з нею, доповнювати її, давати дитині те, чого не здатна дати сучасна іграшка. Також О. Найден вказував, що для дітей, які перебувають на межі між раннім і середнім віком, такі іграшки. особливо потрібні. Вони допомагають знаходити образні відповідники між реально конкретним та умовно-узагальненим, осягати світ предметних реалій через пластично доцільні та дотично-комфортні форми. Олександр Найден вважає, що саме іграшка містить найбільше інформації, ніж будь-яка комп'ютерна гра чи пам'ять комп'ютера. [8,9] Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка як витвір мистецтва, як об’єкт гри, як предмет побуту здавна цікавить вчених. Дослідники підкреслюють, що вона формує інтерес до традицій рідного народу, що дитина через народну іграшку пізнає історію життя народу, формуються естетичні почуття та смаки, дитина прилучається до культури рідного народу. [7]

       Народна педагогіка вимагає виховувати дитину, зважаючи на вікові особливості дитини: “Гни дерево, поки молоде, вчи дітей, поки малі”. Впродовж всього дитинства гра і народна іграшка займає найголовніше місце у житті дитини. В грі діти відтворюють працю дорослих, елементи трудових дій. В своїй ігровій діяльності діти відображають те, що спостерігають у родинному колі. У дітей змалку виховується любов до праці, діти засвоюють знання про навколишню дійсність. В іграх для хлопців розвиваються витривалість, взаємовиручка, сила. У народі кажуть “Де гра, там і радість”. В ранньому віці (1-3 роки) діти граються предметами, тобто вчаться їх використовувати. Потім виникає творча або рольова гра. Зразки дитячих ігор призначалися не лише для фізичного розвитку і загартування, але є і школою етики й естетики спілкування. Під час гри використовуються діалоги, де закріплюється мовний етикет, виробляється певне відношення до товаришів, почуття дружби, одночасно проходить тренування пам’яті, коли діти заучують ті чи інші віршовані тексти. В іграх, як “жмурки”, “клітка”, розвиваються математичні здібності. Велике розмаїття дитячих ігор притаманне календарним та обрядовим святам. Для більшості ігор діти виготовляють іграшки власноруч; майструють свищики, пищалки, роблять ляльки. Кустарна народна іграшка виготовлялася у дусі народного мистецтва. Діти робили іграшки із глини, дерева, овочів. До виготовлення іграшок залучалися дорослі. [6] Одним із завдань морального виховання є виховання громадянської й соціальної відповідальності. Граючись народною іграшкою, діти прилучаються до набутків творчої спадщини свого народу, їм відкриваються особливості його світосприйняття і характеру. Бережно відносячись до народних іграшок, створюючи їх своїми руками вони відчувають свою відповідальність за збереження і розвиток культури свого народу. Засобом народної іграшки відбувається вивчення і пропаганда культурних надбань свого народу. Дітям дають знання про культуру, обряди і традиції українського народу знайомлять з матеріалом, способом виготовлення, змістом і значенням народної іграшки, формують знання про традиційний одяг, знайомлять з народними ремеслами, дають уявлення про історію створення народної іграшки. Іграшка - духовний образ ідеального життя, ідеального світу, це архетип уявлень про добро - справжнє чи уявне. Справжня іграшка стверджує добро й визначає розрізнення добра й зла. Іграшка ставить перед собою шляхетне виховне завдання - учити добру й красі, мудрості й співпереживанню. Іграшка впливає на дитячу психіку й на розвиток особистості дитини. Адже для неї вона жива й справжня. Захоплюючись грою з іграшкою, дитина найчастіше ототожнює себе з нею, її "звичками", зовнішністю, її прихованою суттю.

        Одним із напрямків у моральному вихованні дитини є виховання культури поведінки. В процесі ознайомлення дітей з народною іграшкою, у різноманітних іграх і спостереженнях необхідно формувати навички ввічливого відношення з близькими для дитини дорослими і однолітками, бережливого відношення до іграшок і речей, якими всі користуються. Використання народної іграшки у вихованні сприяє прилученню дитини до духовного, естетичного, побутового досвіду народу. Граючись дитина приєднується до етнонаціональної сфери образних уподобань, художніх особливостей, які водночас мовою свого змісту, розповідають про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення, тієї місцевості, того краю, який ця дитина згодом, коли стане дорослою людиною, усвідомить як рідний.

      Нині, коли у світ дитячої гри впевнено і владно входить комп'ютер, комп'ютерні ігри та іграшки є чимось звичайним, як такими стали техніко-механічні іграшки, чи потрібно пропагувати або взагалі згадувати іграшки народні - архаїчні та спрощені "примітивні" за способом застосування їх у грі. Проте це риторичне запитання. Не треба бути особливо обізнаним у сучасній культурі та її тонкощах, щоб аксіоматично прийняти необхідність поширення та всілякої популяризації народної іграшки, вивчення її формообразних основ у дошкільних установах. Адже в ній - суттєвій частині фольклорно-національної культури - значно більше багатств світопізнання і світорозуміння, не говорячи вже про інформативно-генетичні багатства, ніж у найскладнішій комп'ютерній грі.

        Народна іграшка як витвір мистецтва, як явище культури і як засіб виховання дітей здавна цікавить вчених. Українській народній іграшці відведено важливе місце у виховному процесі сучасних дошкільних закладів, бо вона має велике значення у всебічному вихованні дітей дошкільного віку. Народна іграшка є специфічним витвором. Вона має пізнавальну цінність для дитини, відображає явища реального світу в доступних їй формах. Народна іграшка несе в собі інформацію, є естетичною і втілює оригінальну ідею. Використання її у дитячому садку, сім'ї збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної культури навички. Дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, що сприяє її духовному збагаченню. Народна іграшка посідає важливе місце у системі засобів формування творчої активності дітей. Вона унікальним чином інтегрує у собі побутові, мистецькі, педагогічні традиції і якнайкраще підтверджує нерозривність становлення окремої людини і людства. Народна іграшка - важливий фактор психічного розвитку. Вона впливає на розвиток пізнавальної, емоційної сфер особистості, її творчих здібностей, сприяє активізації творчо-продуктивної діяльності, сприяє формуванню самостійності дітей. Іграшка - це засіб виховання дитини, зрештою, ідеологія. Без неї патріотів не виростити. Не буде патріотів - не буде Держави. Отже, народна іграшка дає дитині те, чого не може дати сучасна іграшка. Існуючи поряд, вони доповнюють одна одну. [6]

         Народна традиційна іграшка має витоки в глибинних шарах фольклорної колективної культури (колективної, а не масової).  Бо ж у ній втілені пластичні, орнаментальні, нарешті образні уподобання кожного окремого етносоціального осередку - якісного складового елементу осереддя національного. В цьому принцип фольклорного колективного мистецтва. Водночас масове мистецтво функціонує за законами горизонтального поширення інформації, що нерідко призводить до спотворення, спрощення та вульгаризації самої ідеї дитячої гри. Використання народної іграшки у вихованні сприяє прилученню дитини до духовного, естетичного, побутового досвіду народу. Дитина, наприклад, не оцінює іграшку, як витвір мистецтва, або як образ, пов’язаний з певними легендами, казками, міфами. Однак граючись нею, здійснює зорове та сенсорне сприйняття її форми (матеріально пластичної, кольорової, орнаментально-знакової) непомітно для себе, приєднується до місцевої, а через неї і до етнонаціональної сфери образних уподобань, художніх особливостей, які водночас мовою свого змісту, розповідають про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення, тієї місцевості, того краю, який ця дитина згодом, коли стане дорослою людиною, усвідомить як рідний. [6]

        Народна іграшка є насамперед явищем культури. Але основні образні, смислові, символічні чинники народної іграшки є породженням етнонаціонального середовища. У народній іграшці, поряд з архетипами загальнолюдських понять і критеріїв, існують образні та змістовно-формальні принципи етнонаціональної давнини. Ці якості народної іграшки породжують певну проблематичність щодо дитячого виховання в сучасних умовах. З одного боку, існує нагальна необхідність участі народної іграшки у виховному процесі на його певних етапах, з іншого - складність впровадження її у цей процес.[7]

        Народна іграшка, як і все традиційне народне мистецтво, позбавлена елементів зовнішнього етнографізму. Справжня народна іграшка, як правило, містить обмаль зовнішніх атрибутів етнічної належності. Така належність становить саму її образну і змістовну сутність. Тому традиційна народна іграшка здебільшого позначена простотою форми, позбавлена кричущо-яскравих кольорів, складної та вибагливої орнаментації. Близькість цієї іграшки до витоків етнонаціональних культурних традицій пов'язує її з факторами ставлення до матеріалу, пластичною інтуїцією, колористичними рефлексіями. Саме така іграшка, насичена буттєвою та історичною інформацією, комунікативно близька дитині. У ній - цілий світ образів, архетипів, метафізичних і символічних основ бачення, сприйняття й переживання життя; у ній містяться нюанси психоментального характеру етносу, а також відображено специфіку певних трансетнічних явищ. Гра з такою іграшкою, візуальне й сенсорно-контактне знайомство з нею є одним із засобів формування в дитини критеріїв причетності до своїх родових, етнонаціональних ціннісних основ. Засвоєння такої іграшки разом з мовою і творами фольклору (колисковими, казками, колядками, співаночками, приказками, загадками тощо) формує перші уявлення про навколишній світ перші життєві враження та почуття, який знадобиться їй у дорослому житті, коли постане питання вибору шляху та напряму руху.  Мистецтво українського іграшкарства формує в дітей естетичні смаки, творчі здібності. Народна іграшка має не лише екологічну, а й духовну чистоту. Зроблена з любов’ю, вона розвиває кмітливість, фантазію, духовний світ дитини, дає перші професійні навички, пробуджує відчуття рідного коріння. Окреме місце серед іграшок посідають ляльки. Лялька - одна з найдавніших іграшок людства, її справедливо називають суперіграшкою, оскільки протягом тисячоліть вона не втрачає своєї актуальності. "Вбрана" лялька супроводжує людину протягом усього життя: у дитинстві - це одна з улюблених забавок, приємний подарунок, а з часом - цікавий сувенір, пов'язаний із театральною грою, вітринним мистецтвом, промисловим виробництвом, художньою творчістю.[12]

        Власне, ми, дорослі, й не маємо сумнівів у тому, що лялька в дитячих руках немовби оживає, вона є обов'язковою учасницею різноманітних побутових ігор. А як дитина знайомиться зі світом? Саме через гру. Тож лялька й стає для неї провідником у великий навколишній світ, допомагає зорієнтуватись у ньому. У виборі образної іграшки, діях з нею значною мірою виявляється ставлення до того, що вона уособлює. Використання народної іграшки у вихованні сприяє прилученню дитини до духовного, естетичного, побутового досвіду народу. Художньо оформлена іграшка збуджує у дитини естетичні почуття і переживання, формує естетичний смак. Цікаві за змістом і формою іграшки позитивно діють на психічний стан дитини, світосприймання, активізують життєвий тонус, що впливає на її здоров'я і фізичний розвиток. На дітей дошкільного віку особливо впливають іграшки, що зображають людей, істот і предмети реального світу: тварин, риб, птахів, рослинність, предмети побуту, техніки тощо. Вони не тільки спонукають до різноманітних за змістом ігор, а й допомагають увійти в роль, створити улюблений ігровий образ, реалізувати задум. Засобом реалізації задуму іграшка може стати лише в тому разі, якщо дитина правильно сприймає її образ, має певні знання про предмет, а іграшка викликає усвідомлений інтерес і бажання гратися. Таким чином можна зробити висновок, що виховна цінність іграшки полягає в тому, що вона сприяє формуванню самостійності, творчої діяльності дітей. Іграшка - важливий фактор психічного розвитку. Народні іграшки здавна використовують з метою естетичного, морального, розумового, фізичного виховання. Народна іграшка є засобом формування відчування естетичної краси, естетичного смаку, сенсорного сприйняття тощо. Під час гри дошкільник розвивається, пізнає світ, наслідує і засвоює соціальний досвід. Іграшка є засобом передавання культурного досвіду народу від покоління до покоління. Використання народної іграшки забезпечує художній розвиток. [1] Народна іграшка є ниточкою в руках дитини, яка з’єднує її з історією Батьківщини. Народні іграшки сприяють зміцненню в дитини світлого, оптимістичного настрою, позитивного сприйняття навколишнього світу. Умовні, а не натуралістичні образи птаха, тварини, людини вчать дитину розумінню метафоричної мови традиційного мистецтва. До того ж шляхом спілкування з подібними іграшками дитина навчається бачити або уявляти образ живого натурального через умовне, в узагальненому знаходити риси конкретного, що розвиває її спостережливість і кмітливість. Зрештою, дитина змалечку привчається до традиційних місцевих формообразних уподобань. [5,10] Іграшка, як створений дорослими для розвитку дітей предмет культури, має освітнє і виховне значення лише тоді, коли використовується за призначенням. Дитина повинна розуміти іграшку, хотіти з нею творчо діяти. Щоб іграшка, як і гра, була супутником дитинства, людство весь час удосконалює її.

ЛІТЕРАТУРА

1.   Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. (Нова редакція) - К., 2012 р.

2.   Концепція безперервної системи національного виховання. - К., 1994.

3.   Про дошкільну освіту: Закон України - К., 2001.

4.   Про освіту: Закон України // Освіта. - 1991. - 25 червня.

5.   Абраменкова В. „Батькам про ігри й іграшки” журнал „Берегиня роду” 2007

6.      Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство в дошкільному закладі. - К., 2002. - 407 с.

7.      Лозован Михайло „Генна пам’ять народної іграшки” Журнал „Поштовий вісник” № 07 (29.02. 2008).

8.      Найден О.С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості. - К.: АртЕк, 1999. - 256 с: іл.

9.      Найден О.С. Українська народна іграшка. Смислові та обрядові основи // ОМ - 1991 - №3 - с.27-30

10.      Поніманська Т.І. Дошкільна педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: „Академвидав”, 2006. - 456 с. (Альма-матер)

11.      Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - 304 с.

12.      Терентьєва Наталя „Лялька знайомить зі світом” Журнал „Дошкільне виховання” №10 2007.

«ВЗАЄМОДІЯ ДОШКІЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ІЗ СІМ'ЄЮ: СУЧАСНІ ПІДХОДИ»

В статті обгрунтована актуальність проблеми взаємодії дошкільного закладу з батьками . Сучасна наука підкреслює пріоритет сім’ї у вихованні дитини. Важливий напрям своєї діяльності педагогічний колектив дошкільного закладу повинен вбачати в збагаченні знань вихователів про сімейне виховання, поглибленні педагогічних знань батьків, досягненні єдності виховного впливу на дитину в сім’ї і в дошкільному закладі.

Ключові  слова: сімейне виховання, формування особистості, співпраця  у вихованні та навчанні дітей, практика суспільного і сімейного виховання, позитивні тенденції суспільного розвитку, завдання взаємодії.

        Сучасний стан суспільства, модернізація дошкільної освіти спонукає до інтеграції двох соціальних інститутів – сім’ї і дошкільного закладу – у вихованні підростаючого покоління. Особливий акцент ставиться на активізації участі батьків в освітньо-виховному процесі та узгодженні позицій педагогів і батьків. У Базовій програмі розвитку дитини дошкільного віку “Я у Світі” наголошено на необхідності оновлення стратегії і тактики взаємодії педагогів дошкільних закладів із батьками, зміни її векторів та акцентів [1, с. 325].

           Слід зазначити, що саме партнерські стосунки між батьками і дошкільним закладом останнім часом визначаються вітчизняними (Г. Бє­лєнь­ка, М. Машовець, О. Кононко, О. Косарєва та ін.) і зарубіжними (А. Ад­лер, Т. Гордон, Р. Дрейкурс, Я. Хямяляйнен та ін.) дослідниками як такі, котрі найбільше сприяють вихованню дошкільнят. А. Назаренко зазначає, що з метою забезпечення реальної взаємодії дошкільний заклад повинен відмовитися від монологу, звички лише керувати батьками, а натомість віддавати перевагу діалогу, який би передбачав урахування досвіду, поглядів, думок із того чи іншого приводу різних членів сім’ї [3, с. 28]. Отже, відносини в системі “педагог – сім’я – дитина” необхідно будувати відповідно до вимог педагогічної етики при провідній ролі ДНЗ і активній участі батьків.

       Як стверджує дослідник означеної проблеми М. Машовець, взаємність у намірах і діях педагогів і батьків набуває добровільності і радості спілкування лише тоді, коли вони усвідомлюють, що мета, зміст і методи спільної діяльності необхідні з огляду на розвиток дитини. Саме досягнення гармонії складає століттями вироблену суть психічного, фізичного і морального здоров’я дитини [2].

     Сучасна наука широко оперує даними про важливість сімейного виховання для повноцінного розвитку особистості дитини, оскільки його сила і вплив не порівнюються з жодним, навіть з дуже кваліфікованим вихованням у дитячому садку чи школі. Психологічні та соціально-педагогічні дослідження дозволяють стверджувати, що сім’я посідає дуже важливе місце серед факторів та соціальних груп, які впливають на формування особистості.

     Саме сім’я з її інтимно-особистими зв’язками, як ніяка суспільна установа, може забезпечити дитині емоційний захист, відчуття важливості та суттєвості свого існування, щирої зацікавленості в ній. Сім’я – це те середовище, у якому в дитині формується уявлення, де вона приймає перші рішення щодо себе, і де починається розвиток соціальної природи дитини. Немає таких якостей особистості, у формуванні яких не брала б участь сім’я.

    Сім’я – диференційована соціальна група. В ній представлено різні вікові (старші і молодші члени сім’ї), статеві (чоловіки і жінки), професійні «підсистеми» (мама – лікар, тато – інженер, дідусь – шофер, бабуся – продавець). Це дозволяє дитині найширше проявляти свої можливості, швидше і повніше реалізовувати свої потреби (А.Т.Харчев, І.В.Гребенніков, Ю.П.Азаров).

     Батьки – головні природні вихователі дитини. Основний чинник у формуванні особистості – це виховний клімат сім’ї. Рідна домівка – не тільки місце притулку, дах над головою, а й родинне вогнище, місце захисту від життєвих негараздів. Батьки є першим суспільним середовищем дитини, а родина – провідним інститутом соціалізації. Батьки першими розкривають маленькій людині предметний світ і надають йому емоційного забарвлення.

     Через життя в сім’ї формується ставлення до людей, речей, самого себе, виробляються ідеали та цінності. Любов дитини до батьків забезпечує безпеку, виступає гарантом емоційного благополуччя. Дитині мало просто того, щоб її любили. Вона потребує підтримки на всіх періодах дитинства.

       Вираз «діти – дзеркало сім’ї” дуже точно передає зміст орієнтації дитини на сукупність духовних і моральних цінностей, які культивує її сім’я. В кожній родині свої уявлення про добро і зло, свої пріоритети і моральні цінності: в одній на високий щабель поставлені доброта, милосердя, гуманність, в інших – навпаки, панує культ жорстокості. Батьки всіляко стимулюють і заохочують такі дії, способи поведінки, які відповідають їх уявленням про те, що добре, а що погано.

     На практиці впродовж тривалого часу склалося так, що дитячий садок стосовно сім’ї був незалежним, підпорядковувався адміністративним органам зі щонайменшою звітністю перед сім’єю. За твердженнями спеціалістів у дошкільних закладах достатньо розвинені і виховані діти - це, здебільшого ті, в сім’ях яких з особливою увагою ставляться до виховання. Діти, які викликають труднощі з питань загального розвитку, вихованості, загалом виростають у сім’ях , зі збідненим вихованням. Отже , чітко організований освітньо-виховний процес у дошкільному закладі та виховання в сім'ї виявляються прямозалежні: якщо в сім’ї дбають про дитину, то й дитячий садок допомагає в збагаченні розвитку, якщо ж сім’я належно не займається виховання, чи створює для дитини важкі умови, то дитячий садок не в змозі допомогти.

Актуальними завданнями сьогодення є:

- охоплення дошкільною освітою дітей, які не відвідують дошкільні навчальні заклади;

- сприяння особистісному зростанню кожної дитини, розвитку її компетентності;

- залучення до активної співпраці у вихованні та навчанні дітей практично всіх сімей на різних етапах їхнього становлення, розвитку та функціонування, з різними типами родинного середовища, різними виховними можливостями;

- сприяння духовному зростанню батьків, формуванню в них позитивного ставлення до себе та інших, накопиченню досвіду гуманних взаємин.

     Повноцінне здійснення завдань розвитку, навчання і виховання дошкільників значною мірою визначається налагодженням взаємодії дітей і дорослих: „педагоги – діти - батьки”. Педагогам і членам родин вихованців слід усвідомити, що і діти, і вони є повноправними учасниками педагогічного процесу, та взаємодіяти на засадах діалогу, довіри, партнерства з правом ініціативи, активної дії, самоконтролю. Позиція дитини потребує поваги, розумного захисту і підтримки з боку дорослих учасників взаємодії.

     Вихователь та батьки, об’єднанні у своїй діяльності, діють в інтересах дитини, створюють для неї належні умови. Від того, наскільки такі взаємовідносини будуть узгоджені, залежить успіх формування особистості в цілому. Саме взаємодія у педагогічному процесі сім’ї та дошкільного закладу здатна здійснювати особистісно-орієнтований підхід, формувати індивідуальність, активізувати творчий потенціал не лише дитини, але і педагогів, і батьків.

     Соціально відповідальні батьки багато зусиль затрачають для того, щоб їхні діти виросли досконалими особистостями, максимально самореалізувалися в житті. Однак ці зусилля не завжди дають очікувані результати, що великою мірою залежить і від системи сімейних цінностей, рівня особистісної культури кожного з батьків, у тому числі педагогічної культури.

     Дошкільний навчальний заклад – помічник сім’ї у вихованні дітей. Проте, сьогодні авторитет пересічного дошкільного закладу серед громадян не надто адекватний. Водночас однаково багато чути претензій як від батьків до дошкільного закладу, так і від дошкільного закладу до батьків.

     Причин об’єктивних і суб’єктивних – чимало. А головне в тому, що два з трьох основних суб’єктів виховного процессу (дитина – батьки – педагоги) надто далекі сьогодні від взаєморозуміння, вони не знають одне про одного того, що мало б робити їх однодумцями. А від цього страждає дитина: вже хоча б тому, що має пристосовуватися до обох систем виховного впливу – родини і дошкільного навчального  закладу.

     Сучасні дослідження Т.Маркової і інших показують, що в практиці суспільного і сімейного виховання переважає не принцип наступності, а паралелізму, тобто сім’я вирішує свої завдання, а дошкільний заклад – свої. За таких умов, освітня підготовка дітей не приносить відчутних результатів.

     Слід відмітити, що педагоги дошкільних навчальних закладів не завжди усвідомлюють важливість і необхідність співробітництва з сім’єю. Багато молодих спеціалістів вважають, що їх учили як розуміти дитину, як її навчати, виховувати і недооцінюють ролі батьків, оскільки вважають, що виховують дитину правильно, на науковій основі. Отож не важливо, якщо батьки виховують не зовсім правильно і бачать вони дитину меншу кількість часу, ніж вихователь у садочку. Дуже часто так думають і батьки, що вони знають свою дитину краще, ніж інші, розуміють її, а, отже, і виховують самі. А дитина в дитячому садочку ціла і неушкоджена, під наглядом дорослого. Ще до цього часу мають місце факти, коли родинне виховання і виховання в дошкільній установі реально існують як дві самостійні ланки, хоча постійно наголошується на необхідності взаємозв’язку дитячого садка і сім’ї. Насправді – це  дві системи, які зрідка взаємодіють.

     Ще зовсім недавно організація життєдіяльності дітей, зміст освітньо-виховної роботи з ними, методики, взаємини між вихователями і вихованцями були за дверима закладу. Лише певна інформація надходила до батьків через заформалізовані стенди, повідомлення педагогів, сухі виступи на зборах та з розповідей самих доньок і синочків у їхній дитячий інтерпретації. На жаль,  ще й сьогодні співпрацю дошкільного закладу з батьками іноді зводять до надання останніми матеріальної допомоги (здійснення ремонту, придбання необхідних канцтоварів, іграшок, обладнання, гардин тощо). Таким чином, дві сили, які дуже близькі дитині дошкільного віку – батьки і педагоги, намагаються виховувати автономно, незалежно одна від одної, що не може  принести плідних прикінцевих результатів.

     Завдяки загальним позитивним тенденціям суспільного розвитку сьогодні дошкільні навчальні заклади зорієнтовані на інші пріоритети: особистісна спрямованість (не лише на дитину, а й на педагога, батьків), відкритість змісту, форм, методів роботи тощо. Сьогодні акцент робиться на інтеграцію родинного та суспільного виховання, активне залучення родин до освітньо-виховного процесу.  В основу взаємодії сучасного дошкільного закладу і сім’ї  покладається співробітництво.

Ініціаторами його встановлення має виступати дошкільний навчальний заклад, оскільки педагоги професійно підготовлені до освітньої роботи. Педагог усвідомлює, що співробітництво потрібне в інтересах дитини. В цьому необхідно переконати батьків.Взаємодія являє собою спосіб організації спільної діяльності з родинами, яка здійснюється на основі соціальної перцепції за допомогою спілкування.

Завдання взаємодії:

-   забезпечення дитині в сім’ї та дошкільному закладі оптимальних умов для повноцінного фізичного та психічного розвитку, сприяння задоволення її потреби в емоційно – особистісному спілкуванні;

-   розвиток її творчих інтересів та здібностей, підвищення рівня сформованості педагогічної культури вихователів та батьків.

     Щоб найкраще, найвідповідальніше підійти до виховання дитини, батьки разом з вихователями повинні збудувати свої стосунки на принципах взаємної поваги, розуміння важливості один одного і усвідомлення того, що таке партнерство матиме довготривалий вплив, на користь усіх.

Сучасний стан дошкільної освіти потребує цілісного підходу до особистості дитини. Цим пояснюється необхідність ділового педагогічного взаємозв’язку сім’ї та дитячого садка на основі об’єднання їх виховних зусиль. Вихователь та батьки діють в інтересах дитини, приймають рішення стосовно її виховання та навчання, створюють для неї належні умови. Від того, наскільки ці взаємовідносини будуть узгоджені, настільки залежить успіх формування особистості в цілому. [8].

     Завдяки тісному співробітництву дошкільного навчального закладу з батьками та іншими старшими членами родини навколо дітей створюється атмосфера довіри, взаєморозуміння, підтримки, єдиних вимог. Це означає, що батьки та інші члени родини мають перестати бути пасивними, виступати в ролі експертів чи спостерігачів, і почати діяти з вихователями і дітьми на засадах партнерства з правом ініціативи, активної дії, самоконтролю. Вони рівноправні партнери і союзники. Ідеї батьків слід цінувати, до їх порад – прислухатися. Бажано разом з батьками обговорювати і розв’язувати глобальні проблеми та конкретні питання, приймати важливі рішення. Тільки завдяки високій культурі спілкування педагогів і батьків, доброзичливості, неупередженості у розв’язанні різних проблем можна досягти ефективної взаємодії дошкільного закладу і сім’ї.

      Педагогічний колектив та колектив батьків – це має бути єдиний живий організм, об’єднаний спільною метою, гуманними стосунками та високою відповідальністю.Присутність батьків у дошкільному закладі дозволить істотно змінити життя дітей, створити домашню атмосферу, допомогти вихователю тієї чи іншої дитячої діяльності, допоможе батькам об’єктивно оцінити сильні і слабкі сторони у вихованні дитини. Вихователі отримують багато додаткових відомостей про індивідуальні особливості кожної дитини, про емоційний характер спілкування в сім’ї, про формування різних трудових навичок і звичок, для яких сім’я має більші можливості. Відкриті, зацікавлені контакти з сім’єю допоможуть виявити кращій досвід сімейного виховання, зацікавити інших. [5].

    Отже, насамперед, педагогічний колектив повинен взяти собі  за пріоритетні напрямки роботи з батьками:

-   сприяння підвищенню психологічної та педагогічної компетентності батьків щодо розуміння закономірностей розвитку дитини, а також питань навчання і виховання дошкільнят;

-   залучення батьків до співпраці у створенні належних умов для життєдіяльності та розвитку дітей;

-    всебічне вивчення становища, статусу родини та моделі взаємодії з ними для здійснення диференційованого підходу;

-   залучення батьків до активної участі в заходах, що проводяться в дошкільному закладі, формування в них відчуття приналежності до колективу дитячого садка як однодумців і спільників;

-   формування усвідомленого розуміння батьками своєї відповідальності за максимальне забезпечення дитині повноцінного життя в майбутньому.  [4].

Важливий напрям своєї діяльності педагогічний колектив дошкільного закладу повинен вбачати в збагаченні знань вихователів про сімейне виховання, поглибленні педагогічних знань батьків, досягненні єдності виховного впливу на дитину в сім’ї і в дошкільному закладі.

Рекомендована література:

1.Базова програма розвитку дитини дошкільного віку “Я у Світі” / Наук. ред. та упоряд. О. Л. Кононко. — 2-ге вид., випр. — К. : Світич, 2008. — 430 с.

2.Машовець М. А. Підготовка студентів до співпраці з батьками дітей дошкільного віку: навч.-метод. посіб. / Марина Анатоліївна Машовець. — К. : НПУ ім. М. Драгоманова, 2000. — 128 с.

3.Назаренко А. І. Актуальні проблеми взаємодії дошкільного закладу і соціального середовища / А. І. Назаренко // Проблеми освіти: наук.-метод. зб. / [редкол.: М. З. Згуровський та ін.]; — Ін-т змісту і методів навчання. — К., 1997. — Вип. 7. — С. 27—39.

4.Дуброва В. Допоможемо батькам – допоможемо дітям // Палітра педагога.

     1998р. – №1. – С.28-31.

5.Козак Н. Робота з батьками: нові підходи. .//Дошкільне виховання 2000р.№ 7, С. 14 – 15.

6.Ладивір С. Секрети батьківської педагогіки. .//Дошкільне виховання 2008р. № 6, С. 3 – 6.

7.Романовська Д., Собкова С. Психологічний супровід організації роботи з батьками в освітніх навчальних закладах. Методичний посібник. Чернівці. 2003р.

8.Спичак М.Курс на співпрацю з батьками. .//Дошкільне виховання 2007р. № 3, С. 14.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗДІЙСНЕННЯ СОЦІАЛЬНО - ПЕДАГОГІЧНОГО ПАТРОНАТУ  СІМ'Ї  В ДНЗ.

                  Сучасний дошкільник живе у середовищі, яке весь час змінюється, ускладнюється, розвивається. Адаптуватися до нового дитині має допомогти дорослий. Ця проблема стосується не тільки педагогів і психологів, але й усіх, від кого залежить майбутнє дітей - батьків, сусідів, представників влади.

              Соціально - педагогічний патронат у системі освіти сприяє взаємодії закладів освіти сім "і і суспільства у вихованні дітей, їх адаптації до умов соціального середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам дітей

                Ключові слова: патронат, функції соціально - педагогічного патронату, принципи соціально - педагогічного патронату, соціально-педагогічна концепція сім’ї  соціально - педагогічна діагностика сім’ї .

              Вимоги суспільства до рівня виховання і навчання дітей дошкільного віку в сучасних умовах виходять за рамки типових уявлень минулого: розширилися знання щодо їхніх можливостей, ускладнення завдання розвитку. На ці вимоги зреагували дошкільні навчальні заклади. В їх роботі відбулося зміщення акценту з підготовки дитини до навчання у школі на розвиток особистісних якостей і особистості в цілому, що значно вплинуло на зміст і структуру навчально - виховного процесу, в основу якого нині покладено Базовий компонент дошкільної освіти. Його концептуальні підходи закріплені в Законі України «Про дошкільну освіту».

              На соціалізацію дітей з раннього віку впливає модернізація суспільства, яка в умовах сучасності супроводжується прискоренням соціокультурного розвитку, інтеграцією культур, ускладненням життєвого середовища людей, змінами або зміщенням цінностей, уподобань, цілей. Сучасний дошкільник живе у надзвичайно насиченому інформаційному середовищі та динамічних умовах науково-технічного прогресу, до яких швидко адаптується і під їх впливом розвивається і змінюється. Засоби масової інформації і далі насаджують культ сили, жорстокості і вседозволеності у взаєминах з іншими і в довкіллі. Порушені ідеали сім'ї, традиції та родинні цінності не спроможні в сучасних умовах протистояти їх натиску.

            Негативні зміни в економічній і соціокультурній ситуації України призвели до того, що збільшилась кількість знедолених дітей. Поширилось соціальне сирітство. Значна кількість дітей при живих батьках не відчуває родинного тепла і затишку, не отримує необхідної для повноцінного розвитку любові і догляду, змушена голодувати, жебракувати, вести безпритульний  спосіб життя.  У  зв'язку з  цим  нагальною  є  проблема профілактики правопорушень і дитячої злочинності з наймолодшого віку, виховання нових поколінь, здатних до самовизначення і самореалізації на основі сформованої соціально - моральної позиції особистості, допомоги сім'ї у реалізації її функцій, насамперед виховної і первинної соціалізації. Адже саме в сім'ї і родині дитина засвоює перші уроки моральності та перший життєвий досвід.

            Сім'я є віддзеркаленням проблем суспільства, сучасні тенденції розвитку якого пов'язанні зі зменшенням народжуваності, зайнятістю населення у виробничій, невиробничих сферах, скороченням мережі закладів суспільного дошкільного виховання і можливостями оплат їх послуг, духовними потребами повернення до родинних цінностей і творення суспільних цінностей, які б давали відчуття стабільності і захищеності у житті.

           Сучасна сім'я соціально незахищена і переживає значні труднощі у реалізації всіх своїх функцій. Розшарування суспільства за матеріальними можливостями і ціннісними орієнтирами ставить у нерівні умови дітей дошкільного віку, щодо забезпечення їм вчасного і повноцінного фізичного, інтелектуального, морального, естетичного і соціального розвитку відповідно до їхніх задатків, нахилів, здібностей, психічних і фізичних особливостей.

           Патронат - опіка, захист, допомога у виховані або безпосереднє виховання дітей -сиріт та дітей, які втратили зв'язок з батьками.

           Соціально-педагогічний патронат сім'ї - система гуманітарних послуг і заходів, спрямована на полегшення пристосування сім'ї та її членів до суспільства та його вимог, допомогу і виховання дітей, подолання та профілактика міжособистісних конфліктів у родині захист прав дитини.

            Концептуальні засади здійснення соціально-педагогічного патронату сім'ї. Мета соціально-педагогічного патронату сімей з дітьми дошкільного віку: практичне утвердження з раннього віку дитини ідей гуманізації суспільства, пов'язаних із визнанням людського життя повноцінного розвитку особистості як вищих цінностей світотворення шляхом регулювання правових, економічних і моральних відносин сім'ї та її членів із суспільством; надання їм допомоги та підтримки у гідному самоствердженні та повноцінному житті; підвищення рівня готовності сім'ї до планування дітонародження, виконання виховної функції первинної соціалізації дитини. Формування педагогічної культури батьків; виховання дитини з позиції її інтересів і шанобливого ставлення до батьків та родинних традицій; створення сприятливого сімейного мікроклімату та зміцнення та зміцнення інституту сім'ї.

           У цілому соціально-педагогічний патронат сімей повинен враховувати найближчі й віддалені перспективи українського суспільства, тобто орієнтуватись як на конкретні і нагальні проблеми сучасної сім'ї, так і мати стратегію вдосконалення змісту і форм такої роботи на перспективу.

Завдання соціально - педагогічного патронату сім'ї: -   організація  цілеспрямованої  фахової допомоги  сім'ї  у  вирішенні  її соціальних і психолого-педагогічних проблем.

-    допомога сім'ї у створенні доцільних психолого - педагогічних умов виховання дитини відповідно до її віку, індивідуальних особливостей та потреб вчасного і всебічного розвитку.

-    Формування соціально - педагогічної компетенції сім'ї - набуття членами сім'ї соціально - педагогічних знань і навичок, достатніх для реалізації завдань повсякденного життя, які виникають у міжособистісних контактах і контактах із суспільством.

             У контексті визначеної мети і поставлених завдань     соціально-педагогічний патронат сімей базується на наступних функціях.

              Виховній - яка передбачає включення батьків і дітей у довкілля, процес їх позитивної соціалізації, спрямований на вдосконалення, досягнення успіхів у конкретних життєвих ситуаціях на засадах компетентності, етики і моралі, вміння орієнтуватися у суспільних відносинах, адаптацію батьків і дітей у ході навчання і виховання дітей відповідно до вікових можливостей і соціальних потреб; допомогу у підготовці до школи дітей, не охоплених суспільним дошкільним вихованням; здатність до прийняття, розуміння і поваги інших.

              Соціально-правовій - яка виявляється у турботі держави про сім'ю і про дітей, у їх правовому захисті; формуванні правової компетентності сім'ї шляхом ознайомлення із чинним законодавством; формування правової культури;

          Соціально - реабілітаційній - яка передбачає виховну, освітню і певну опікунську роботу з неблагополучними сім'ями і сім'ями груп ризику, з членами сімей, що постраждали у результаті дії різних травмуючи факторів природних та техногенних катастроф, фізичного і психічного насилля у сім'ї, з сім'ями дітей інвалідів, з сім'ями з прийомними дітьми.

          Базовими принципами соціально - педагогічного патронату сім'ї є :

-  увага до потреби сім'ї;

- повага до її членів незалежно від віку та соціального                            статусу;

- доброзичливість у вироблені стратегії соціально - педагогічного патронату;

-  коректність у виборі стилю спілкування, методів роботи;

-  диференційований підхід до проблеми сімей та їх членів на основі врахування типу сім'ї, типу сімейного середовища і його виховного потенціалу;

- індивідуальний підхід до членів родини відповідно до рівня їхнього усвідомлення виниклих соціально - педагогічних проблем і можливостей їх розв'язання;опора на соціальний та педагогічний досвід, на позитивні якості особистості;

- компетентність соціально - педагогічних працівників у виконанні своїх обов'язків.

          Соціально - педагогічний патронат сім'ї відбувається тільки на основі суб'єкт - суб'єктної взаємодії державних структур і сім'ї та особистісно-орієнтовного підходу до кожної сім'ї та її членів, їхніх проблем.

                 Через соціально - педагогічний патронат сімей має реалізуватися право кожного:

-    відчувати себе потрібним - без будь-яких сумнівів;

-    жити у безпечному фізичному і психічному середовищі;

-    бути вислуханим і почутим;

-    на шанобливе ставлення до його особистості і його почуттів;

-    на серйозне та уважне ставлення до його проблем;

-    на допомогу;

-    на самореалізацію.

            Типи сімей, які потребують особливої уваги: молода сім'я, студентська сім'я, неповна сім'я, неблагополучна сім'я, сім'ї групи ризику (дистанційна - в якій хтось із подружжя часто перебуває у відрядженнях або дитина виховується бабусею і дідусем, які проживають окремо або в іншій місцевості; сім'я повторного шлюбу, де є діти від першого шлюбу, сім'я з прийомними дітьми)

          Типи виховного середовища, які потребують особливої психолого-педагогічної турботи: конфліктний; дітоцентричний (коли в центрі життєдіяльності сім'ї - турбота тільки про дитину і задоволення будь яких її проблем і примх за рахунок ущемлення потреб інших членів сім'ї); емоційного відчудження (де дитину не сприймають як особистість, а, отже не люблять, не поважають її гідність і не турбуються про неї належним чином); прихованого насилля і асоціального спрямування (коли відбувається фізичне і психічне насилля над дитиною іншим членами сім'ї - приниження, ґвалтування, розпещення, прилучення до шкідливих звичок).

           Соціально - педагогічна компетенція сім'ї характеризується станом гармонійних (безконфліктних) стосунків сім'ї з іншими соціальними інститутами.

            Інформованість - обізнаність щодо існуючих проблем.

            Вікові особливості дитини - показники психофізичного розвитку, які є закономірними для певного віку.

            Індивідуальні можливості - фізична здатність та психологічні риси, що формуються на основі вроджених анатомо-фізіологічних особливостей людини і впливу навколишнього соціального середовища.

         Життєва компетентність - рівень усвідомлення особистістю навколишньої дійсності, її проблемі шляхів їх розв'язання.

          Виховна діяльність на засадах любові і логіки - виховання любов'ю, яка не означає вседозволеності, не терпить нешанобливого ставлення, але водночас є настільки мудрою, що дозволяє дітям робити помилки і вчитися на них. А логіка зосереджується на наслідках, які є результатом цих помилок. Ці наслідки в поєднанні з батьківським розумінням і співпереживанням дитячих проблем, несуть у собі значний виховний потенціал, завдяки чому формується самооцінка дитини, її вміння розв'язувати проблеми, проводитися і виявляти емоції адекватно до ситуацій, що виникають, грамотно робити вибір та спонукає до обдумування вчинків, а , отже до відповідальності за них. Така її сутність випливає із розуміння того, що кожна сім'я одночасно є підсистемою суспільства, яка залежить від його цінностей, рівня життя і політики держави стосовно сім'ї та виховання в ній дітей і окремою педагогічною системою, яка ґрунтується

на взаємодії батьків і дітей. Комплексне виявлення проблем відбувається завдяки спеціальній діагностиці.

Соціально - педагогічне діагностування сім'ї.

Спеціальна  діагностика  проводиться  відповідно   до   моделі   соціально-педагогічної компетентності і базується на 3-х її основних компонентах -соціальному    статусі,    обов'язках   і    правах, соціально - педагогічних проблемах.

1. Аналіз соціального статусу сім'ї. Об'єктивно: проводиться на основі соціологічних методик та інструкцій щодо вивчення матеріального становища сім'ї (наявність окремого житла, рівня заробітної плати, доходів на кожного члена сім'ї, побутових умов), соціального статусу (рівня освіти, сфери зайнятості), способу життя, зв'язку з іншими соціальними структурами (школою, дошкільним навчальним закладом, позашкільними дитячими організаціями, з різними громадськими організаціями тощо). Суб'єктивно: на основі аналізу висловлюваних нарікань членів сім'ї щодо їхніх проблем, способів їх вирішення сім'єю.

            Мета такої діагностики - отримати інформацію (об'єктивну та суб'єктивну) про зовнішні фактори впливу на «самопочуття» сім'ї, її здатність їм протидіяти, визначати тип сім'ї.

2. Аналіз знань членів сім'ї про обов'язки та права стосовно одне одного та у відносинах із суспільством, конкретних прикладів поведінки і фактів відповідної діяльності здійснюється на основі спостережень, опитування, бесід.

          Мета - отримати уявлення про знання і розуміння членами сім'ї, суті юридичних і моральних стосунків у родині та поза нею, виявити проблеми правової некомпетентності і моральної відповідальності.

3. Аналіз педагогічних проблем сім'ї здійснюється на основі спостереження за моделями поведінки членів сім'ї, особливостями спілкування і взаємодії, проведення вільного часу на основі застосування психолого-педагогічних методик вивчення стосунків у колективі (сім'я це малий колектив) самопочуття його членів, самопочуття його членів, моделювання та аналізу різних виховних ситуацій і рольових позицій.

            Мета - отримати уявлення про мікроклімат сім'ї, тип виховного середовища особливості спілкування і взаємин в сім'ї, педагогічне мислення та рівень готовності батьків до виконання виховної функції і рольових позицій «батька» і «матері», рівень педагогічної культури сім'ї, виявити конкретні педагогічні проблеми сім'ї та їх причини.

Зміст, форми і методи соціально – педагогічного

 патронату сім'ї

Соціально - педагогічний патронат сімей відбувається на 4 рівнях: у роботі з батьками, у роботі з дітьми,у роботі з цілою сім'єю, у підготовці і самопідготовці фахівців, які залучаються до соціально педагогічного патронату. Однак найбільшої ефективності процес формування соціально - педагогічної компетентності сім'ї досягає тоді, коли відбувається як у безпосередній роботі соціального педагога з батьками, з дітьми, з сім'єю, так і у щоденній праці кожного з них над собою на основі отриманих знань і накреслених для них індивідуальних напрямів особистісного зростання. Без такого комплексного підходу результативність буде не високою.

    Сьогодні у всьому світі зростає інтерес до дошкільної освіти. Різні аспекти дошкільної освіти розглядаються на міжнародних педагогічних форумах і конференціях, у наукових установах, висвітлюються у числених засобах масової інформації.

          У багатьох країнах світу дошкільна освіта є провідною ланкою  єдиної освітньої системи. Україна також виходить на європейський рівень освіти, і тому на часі - створення нової освітньої системи, яка поєднала б у собі національні традиції та основні досягнення основної педагогічної думки. Виховання здорової та компетентної особистості, забезпечення прав дитини на здобуття якісної дошкільної освіти є головними пріоритетами сьогодення.

          Сучасний світ переживає докірну зміну підходів до совіти, розвитку людини,її сосбистісних та культурних якостей, зокрема і підходів до дошкільної освіти. Видатні вчені – психологи, фізіологи, педагоги - , довели,що вік до п’яти років є «золотим віком» розвитку людини. Зання, уміння набуті у цьому віці – це коріння ,і чим воно міцніше тим впевненіше почувається людина у житті., чим більше пізнає людина у ранньому віці, тим допитливішою, розумнішою вона буде. Тому на дошкільні навчальні заклади покладено відповідальне завдання – повноцінний і всебічний розвиток дітей на засадах національної культури і духовності,продовженні родинного виховання.

         З огляду на це зростає потреба у відвідуванні дітьми дошкільних навчальних закладів, перевага, яких полягає у забезпеченні соціальної адаптації дітей,формування готовності продовжувати освіту, навичок колективної праці, вміння розв’язувати спільні завдання, висловлювати власну думку, вислуховувати думку товаришів.

       Закон України «Про дошкільну освіту» визначив дошкільну світі, як обов’язкову первинну складову системи безперервної освіти в Україні, що забезпечує різнобічний розвиток дитини відповідно до її задатків, нахилів індивідуальних особливостей.

        Саме потреби суспільства, вимоги сьогодення спонукали до внесення змін до закону  «Про дошкільну освіту» щодо обов’язковості здобуття дітьми п’ятирічного віку дошкільної освіти.

    Завдяки організації різних форм здобуття  дошкільної освіти частка охоплення дошкільною освітою п’ятирічних дітей збільшилась,  батьки решти дітей  можуть обирати одну із форм, за якою їхні діти здобувають дошкільну освіту, у тому числі за допомогою фізичних осіб, що також не заборонено законом.

         Проблема обов’язковості дошкільної освіти п’ятирічок  справді не проста. Пропоную, відкинувши зайві емоції, подивитись на неї з різних боків як на мене, доцільно спинитися на таких двох блоках розмови.  Перший пов'язаний із самою проблемою та потребує тлумачення трьох понять – обов’язковість, дошкільна освіта, п’ятирічні діти; другий – акцентує увагу на заявлених назвою статті  аспектах – реалії, ризики, сподівання.

Почнемо з першого блоку. Чимало людей сприйняли рішення верховної ради України про освіту дітей,яким виповнилося п’ять років, як примусове охоплення всіх без винятку малюків цього віку дитячими садками. Але ж відомо, що будь-який примус продукує спротив, незгоду, викликає негативне сприйняття пропозицій. Спробуємо на проблему обов’язковості під іншим кутом зору, пом’якшимо її сприйняття.

 Хотіла б розвіяти міф щодо примусового відвідування дитиною, небажаного для батьків дошкільного закладу. У законі «про дошкільну освіту» (ст .9 п.5) записано, що дитина може здобувати дошкільну освіту не лише у дошкільних закладах,  а й у сім ї. спеціальні групи можуть створюватись при позашкільних закладах освіти, при школах. Відвідування може бути короткотривалим. Тож батьки права вибору не позбавляються. Воно, як і раніше, лишається за ними.

Майже 10 років тому, готуючи закон про дошкільну освіту. МОН України вже ставило питання про обов’язкову дошкільну освіту п’ятирічних дітей, що було передусім продиктоване прагнення забезпечити рівні можливості, одинаків старт у сім дітям шостого року життя без винятку на передодні їхнього вступу до школи. Проте воно не знайшло тоді належної підтримки, насамперед фінансової.Треба правильно розуміти термін «дошкільна освіта» п’ятирічок, на жаль, і сьогодні час від часу зміст поняття освіта, як окультурення юної особистості, як єдність розвитку, виховання і навчання трактується лише через останню складову – навчання.

       Сучасні батьки розуміють, наскільки необхідна їхнім дітям дошкільна освіта. Ось тільки місць у дошкільних закладах, на жаль, не вистачає. Звичайно, мережа  дошкільних закладів розвивається, удосконалюється, але не так швидко, як того потребує суспільство.

     Статтею 11 Закону України «Про дошкільну освіту» визначено, що повноваженнями дошкільного навчального закладу є задоволення потреб громадян, які проживають на відповідній території, в здобутті дошкільної освіти, здійснення соціально-педагогічного патронату, взаємодія з сім’єю, поширення серед батьків психолого-педагогічних та фізіологічних знань про дітей дошкільного віку.

   Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні» визначено завдання охопити дошкільною освітою  не менше 70% дітей відповідного віку.

Виконанню цього завдання може сприяти не тільки розширення мережі дошкільних навчальних закладів, а й здійснення соціально-педагогічного патронату сім’ї, як однієї із форм здобуття дошкільної освіти дітьми, які не відвідують дошкільні навчальні заклади.

   Враховуючи необхідність забезпечення вчасного і повного фізичного, інтелектуального, морального, естетичного і соціального розвитку дітей дошкільного віку відповідно до задатків, нахилів, здібностей, фізичних і психічних особливостей, на сучасному етапі здійснення соціально- педагогічного патронату набуває ще більшої актуальності. Окрім цього і специфіка сімейного виховання дитини передбачає достатній рівень готовності батьків до такої діяльності, сформованість їхньої педагогічної культури і чітке усвідомлення мети і завдань розвитку відповідно до віку та індивідуальних можливостей дитини.

    Здійснення соціально-педагогічного патронату допоможе також уникнути численних проблем, що призводять до напруження і загострення міжособистісних стосунків, порушення родинних зв’язків.

   Під терміном «соціально-педагогічного патронат сім’ї» передбачається система гуманітарних послуг і заходів, спрямованих на полегшення пристосування  сім’ї та її членів до вимог суспільства, допомогу у вихованні дітей, подолання та профілактику міжособистісних конфліктів у родині, захист прав дітей.

       Соціально-педагогічним патронатом охоплюються сім’ї з дітьми, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку, або не відвідують дошкільний навчальний заклад, фізична неспроможність батьків водити дитину до закладу ,тощо.

   З метою виявлення таких дітей необхідно проводити їх облік.

   Соціально-педагогічний патронат сімей здійснюється за місцем їхнього проживання. Для організації відповідної роботи бажано мати соціальний паспорт кожного міста, селища, району, мікрорайону, будинку,окремих сімей;розробити конкретні програми, визначити конкретних виконавців та узагальнити їхні дії; забезпечити контроль за здійсненням патронату.

   Після виявлення дітей, які потребують соціально-педагогічного патронату, визначається місце проведення відповідної роботи (в домашніх умовах, на базі дошкільних чи інших навчальних закладів, в інших приміщеннях).

   Діти, які будуть виховуватись в домашніх умовах, зараховуються до «групи соціально-педагогічного патронату», що закріплюється за дошкільними навчальними закладами, які знаходяться територіально найближче. До складу такої групи можуть входити діти різного віку, вони можуть проживати у різних мікрорайонах міст, селищ, сіл тощо. Такі діти включаються до спискового складу вихованців закладу, за яким вони закріплені.

   Соціально-педагогічний патронат таких сімей, як правило, здійснює соціальний педагог, педагогічне навантаження якого становить 40 годин на тиждень. У робочий час соціального педагога враховується і час, затрачений на дорогу до місця проживання дитини. Відвідання сім’ї відбувається 2 рази на тиждень і соціально-педагогічний патронатом охоплюється не більше 15 дітей. Засновник має право зменшувати кількість дітей. Функції соціального педагога можуть виконувати інші педагогічні працівники.

   З метою проведення колективних форм роботи, організації спілкування з однолітками для дітей, які потребують соціально-педагогічного  патронату, можуть створюватись групи короткотривалого перебування у дошкільних навчальних чи інших закладах. Наповнюваність груп становить до 10 осіб.

   Також такі діти можуть відвідувати звичайні групи дошкільних навчальних закладів різних типів. В цьому разі вони зараховуються до спискового складу групи ,яку відвідують. Відвідання груп дітьми становить, як правило,2-3 рази на тиждень. Час включення в групи визначається індивідуально для кожної дитини залежно від її готовності ввійти в колектив ровесників.

   Планування навчально-виховної роботи з дітьми, які охоплені  соціально-педагогічним патронатом, ведення ділової документації здійснюється відповідно до чинних програм, вимог Базового компонента дошкільної освіти та інших нормативно-правових документів.

   Навчально - виховна робота організовується відповідно до листа Міністерства освіти і науки України від 04.10.2007р.№1/9-583 «Про систему роботи з дітьми, які не відвідують дошкільні навчальні заклади».

   З дітьми, які відвідують групи короткотривалого перебування чи групи з іншим режимом перебування, роботу можуть проводити практичний психолог, вчитель дефектолог, вчитель логопед, вихователь та інші педагоги, робочий час яких визначено чинним законодавством. Кількість працівників визначається з розрахунку кількості таких груп чи кількості таких дітей в закладі.

   Всі діти, охоплені соціально-педагогічним патронатом, включаються обов’язково до статистичної звітності  (Форма 85-к) того закладу, до спискового складу вихованців якого вони зараховані.

   Відповідно до ст.30 Закону України «Про дошкільну освіту» педагогічний працівник , який здійснює соціально-педагогічний патронат, - це особа з високими моральними якостями, яка має вищу педагогічну освіту, забезпечує результативність та якість  роботи, а також фізичний та психічний стан якої дозволяє виконувати професійні обов’язки.

   Педагоги, які здійснюють соціально-педагогічний патронат. – не сторонні спостерігачі, а учасники спільної діяльності. Їхні зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб спонукати сім’ю до дії, соціальної ініціативи, допомогти дитині у здобутті дошкільної освіти. Це своєрідні духовні наставники, які піклуються про формування моральних, загальнолюдських цінностей у соціумі.

   Організація роботи груп короткотривалого перебування дошкільників. Групи короткотривалого перебування – це форма охоплення дітей дошкільною освітою, яка має чимало переваг. Головна її особливість у тому, що мама і дитина мають можливість разом  займатися у такій групі, а згодом дитину можна м’яко й без стресу перевести на триваліше самостійне перебування у дитячому садку. На відміну від занять, у традиційних гуртках і секціях діти мають можливість проводити час у вільному спілкуванні одне з одним. 

Групи для дітей раннього віку. Залучати до дитячого колективу дітей  можна від одного до двох років. На заняттях у цих групах передбачено як самостійну, так і організовану діяльність вихованців. Під час навчання малюки пізнають багато нового для себе, вчаться творити самостійно. При цьому у дітей ефективно розвиваються комунікативні навички.

   Діти інтуїтивно знаходять оптимальні способи спілкування як з дорослими ,так і з однолітками.

   Найголовніше, що заняття з дітьми проходять поряд з мамами, завдяки чому діти почуваються комфортно, адже тандем «мама – малюк» - найкраща умова для розвитку. Така форма виховання добре впливає не лише на дітей, але й на мам і тат. Під час занять активізуються та збагачуються виховні уміння батьків, зміцнюється їхня упевненість у власних педагогічних можливостях.

   Групи для дітей дошкільного віку.

   З віком дітей збільшується і час їх перебування у дошкільному закладі. З двох років діти вже можуть залишатися в групах до 4 годин, а з 4 років – до  6 годин на день.

   Освітня програма для дошкільників такого віку значно ширша, ніж для малюків. Вона спрямована на всебічний розвиток дошкільників і передбачає не лише їх пізнавальну, а й творчу діяльність.

Складові освітнього процесу змінюються: якщо раніше у ньому переважали вправи з мамами, то тепер діти, які стали старшими, можуть займаються з педагогами самостійно.

     Основними етапами діяльності педагогів є: підготовчий, практичний та узагальнювальний.

     Підготовчий етап включає в себе наступні складові: вивчення сімей мікрорайону; допомога у створенні розвивального середовища. На цьому етапі проводиться облік дітей дошкільного віку. Йдучи в сім’ю,  педагог намагається створити в ній умови, що сприяли б появі нових взаємовідносин між дитиною і дорослими, надає батькам професійну консультацію за необхідності організовує зустріч з іншими спеціалістами. Підсумками підготовчого етапу є чітке усвідомлення ситуації в сім’ї, розуміння її особливостей, визначення цілей і завдань допомоги, вибір методів і засобів які доцільно застосовувати щодо розвитку дитини, її найближчого та широкого оточення для досягнення очікуваних результатів.

     Практичний етап включає діагностику рівня розвитку дітей, розробку індивідуальних розвивальних програм, проведення освітньо-виховної роботи з дітьми, консультативну допомогу батькам.

     Узагальню вальний етап полягає в проведенні роботи з виявлення рівня здобуття дитиною дошкільної освіти, розробки рекомендацій для батьків.

    На основних етапах діяльності передбачається робота з батьками. З усією сім’єю. Ця робота взаємопов’язана і доповнює одна одну.

     Робота з батьками передбачає формування у них здорового способу життя, правової культури, педагогічної культури, життєвої компетентності, активної життєвої позиції, допомогу в організації змістовного сімейного і дитячого дозвілля, навчання поводження в екстремальних ситуаціях.

     Форми такої роботи можуть бути різними: школи молодих батьків, сімейні і родинні клуби постійно діючі спеціальні лекторії, групові та індивідуальні консультації, конференції тощо.

      Робота з дітьми дошкільного віку передбачає їхній розвиток, виховання і навчання відповідно до вікових потреб і можливостей, особливостей світосприймання і виду провідної діяльності. Зміст роботи забезпечується цілеспрямованою підготовкою дитини до самостійного життя в соціумі .

Робота з сім'єю передбачає врахування сучасних тенденцій розвитку стосунків між батьками і дітьми, їхньої типології, ціннісних орієнтирів, особистісних якостей батьків і дітей, особливостей впливу сім'ї на становлення особистості дошкільника.

Зміст даної роботи забезпечується:

-    знанням соціально-педагогічних проблем конкретних сімей;

-    вивченням родинних традицій, чинного законодавства;

-    спрямованістю на індивідуальні та міжособистісні зміни;

-    вдосконаленням    виховної    функції    сім'ї    та    функції    первинної соціалізації дитини;

-    залученням сім'ї до до активного соціального життя.

Завдання педагога не перетворити батьків на вчителів, які мають удома продовжувати навчальний процес, а зробити домівку місцем для затишку, радості відчуття комфорту й захищеності.Велику роль у становленні та розвитку особистості дитини має розвивальне середовище.

Природне середовище вважається розвивальним за умови, якщо воно сприяє становленню у дошкільника сприйняття довкілля, інтересу до нього, оволодіння елементарними уявленнями про повітря, воду, грунт, явища природи тварин, людину тощо.

Предметно-ігрове середовище вважається розвивальним, якщо воно розширює, поглиблює та систематизує елементарні уявлення дошкільника про знайоме-незнайоме, схоже-несхоже, безпечне-небезпечне, своє-чуже, про особливості людського житла;вдосконалює вміння дитини використовувати за призначенням предмети та знаряддя, виготовляти найпростіші вироби, використовувати й розподіляти іграшки та ігрові атрибути.

Соціальне середовище є розвивальним, якщо сприяє усвідомленню дошкільником змісту поняття сім'я, основних функцій членів родини, особливостей взаємин рідних людей між собою, допомагає набути елементарних уявлень про державу, народи, людство.

Середовище власного «Я» дитини можна вважати розвивальним, якщо дитина має уявлення про своє тіло та органи чуття, орієнтується в умовах свого розвитку, дотримується гігієни тіла, зацікавлена у здоровому способі життя орієнтується у правах та обов'язках, характеризується комунікативними         здібностями,вміє         налагоджувати         спільну

діяльність,розв'язувати конфліктні ситуації.

       Моніторинг у системі дошкільної освіти є спеціально організоване, цільове, системне спостереження за якістю дошкільної освіти, що дозволяє відстежувати як відхилення від державних стандартів, так і рівень задоволення освітніх потреб населення.

Але як же співвідноситься поняття моніторингу з такими схожими поняттями, як діагностика, контроль та аналіз? Фактично вони виконують одні й ті ж завдання. Моніторинг – більш широке явище, воно охоплює і діагностичні дослідження, і контрольні заміри й аналіз.

Діагностика є методом прояснення всіх обставин перебігу дидактичного процесу, достеменне визначення його результатів, тоді як контроль більше застосовується під час відстеження об’єкта , що перебуває в стані стабільного функціонування.

Аналізом же є функція управління, яка спрямована на регулярне вивчення стану, тенденцій розвитку, об’єктивну оцінку результатів процесу і вироблення на цій основі рекомендацій з упорядкування системи або переходу її у більш якісний стан.

Контроль, як правило, завершує управлінський цикл, і багато фахівців вбачають у ньому основну діяльність керівника. Прийнято розрізняти два основні види контролю: контроль результатів і контроль процесу.

Контроль результатів дозволяє з'ясувати, що було зроблено із запланованого, що залишилося невиконаним, яких результатів було досягнуто. Контроль за результатами слугує поліпшенню трудового процесу. Але а цьому випадку керівник набирається досвіду, коли вчиться на своїх помилках. Проте, якщо помилки торкатимуться здоров^'я  і особистого розвитку дітей, їх слід уникати.

Контроль процесу дозволяє виявити, чи мали місце відхилення від норми діяльності, чи вдало дібрані для цього люди і засоби, наскільки раціональна діяльність, чи правильно визначені її тимчасові параметри. Організувати контроль процесу буває набагато складніше, ніж контроль результатів. Контроль результатів не дозволяє повною мірою з^,ясувати, що призвело до негативних результатів, де були відхилення в діяльності, які будуть наслідки цієї діяльності. Під час контролю процесу може розмиватися персональна відповідальність співробітників дошкільного закладу.

Моніторинг охоплює критику, проб лематизацію, конструювання , аналіз діагностику, нормування й програмування. Його мета не лише в пізнанні того, як здійснюється діяльність і які її результати. Вона полягає в створенні проекту нової діяльності, що розширює межі сьогоднішніх можливостей ДНЗ.

Розглянемо змістову характеристику дій, які необхідно зробити під час побудови системи управління якістю в ДНЗ, де є групи короткотривалого перебування дітей.

Здійснення переходу загальної середньої освіти на новий зміст, структуру і термін навчання вимагає перегляду підходів до організації роботи з підготовки дітей старшого дошкільного віку до навчання в школі. Особливо це стосується дітей, які не відвідують дошкільні заклади. Згідно з листом Міністерства освіти і науки України «Про організацію роботи з дітьми старшого дошкільного віку, які не відвідують дошкільні заклади» під підготовкою до школи слід розуміти комплекс педагогічних заходів, спрямованих на загальний розвиток дитини – фізичний, психічний, розумовий, емоційний, морально-вольовий; створення передумов для формування основ загально навчальних умінь і навичок – організаційних, інтелектуальних, комунікативних, які забезпечили б дитині успішну навчальну діяльність не тільки в першому класі,а й на наступних життєвих етапах.

Назвемо етапи побудови системи управління якістю в групах довготривалого перебування дітей:

1. Вивчення запитів зацікавлених сторін.
2. Проектування вимог до випускника ДНЗ.
3. Співвідношення вимог із можливостями ДНЗ.
4. Вибір освітньої парадигми, на основі якої будуватиметься підготовка до школи.
5. Вибір критеріїв, за якими оцінюватиметься якість підготовки випускників ДНЗ.
6. Розробка і реалізація моніторингу якості підготовки майбутніх випускників.

 Щодо першого етапу, то у формуванні особистості дитини дошкільного віку зацікавленими сторонами є держава, суспільство, батьки і дошкільний навчальний заклад, який здійснює дошкільну освіту. Тому необхідно вивчати і враховувати запити й інтереси всіх цих сторін. 

Зміст дошкільної освіти, зафіксований у програмах, є підставою, приводом для взаємодії учасників освітнього процесу. Освітній процес стає процесом сполучення трьох культур, а саме:

• Культури професіонально-педагогічної, зафіксованої у змісті освіти;
• Культури (у широкому значенні слова) дитини, у тому числі її особистісного досвіду;
• Культури педагога, у тому числі його професійно-особистісного досвіду.

Для системної організації цих процесів в конкретному ДНЗ може бути створений Центр моніторингу якості дошкільної освіти. Стратегічною метою Центру є сприяння формуванню політики якості в ДНЗ відповідно до фундаментального положення про те, що якість-наріжний камінь вдосконалення будь-якої системи освіти.

Для досягнення мети першого етапу може бути визначена  така система завдань:

• Організація систематичного вивчення думки батьків, педагогів, учителів початкової школи про якість підготовки випускників конкретного ДНЗ;
• Забезпечення розробки технології збору інформації, її обробки, аналізу, оцінки, прогнозування;
• Створення умов для формування в ДНЗ співтовариства «педагоги-батьки», заснованого на прагненні до поліпшення якості дошкільної освіти;
• Організація регулярних обговорень результатів моніторингу в колективі ДНЗ тощо.

Щодо другого етапу, то дані, тримані в результаті реалізації попереднього етапу, узагальнюються і в узагальненому вигляді подаються керівнику ДНЗ. Педагоги, вузькі фахівці та батьки  в цілому повинні чітко уявляти, яким обсягом знань, умінь, навичок і якими особистими якостями може володіти майбутній випускник ДНЗ. Цілком можлива ситуація, коли вимоги різних зацікавлених сторін значно відрізнятимуться одна від одної. У цій суперечності я бачу одне з джерел розвитку якості дошкільної освіти.

Далі здійснюється прогнозування мети підготовки до школи для кожного майбутнього випускника відповідно до розроблених параметрів якості. Це один з найважливіших елементів управління якістю.

Узагальнені дані вікової групи в цілому представляються в Центр моніторингу (за відсутністю Центру-для аналізу методистом, завідувачем). У процесі здійснення цього етапу відбувається усвідомлення мети, цінностей і значення підготовки майбутнього випускника ДНЗ.

Третій етап вбачає в собі співвідношення вимог із можливостями ДНЗ, припускає  проектування на цій основі цільових, змістових та технологічних компонентів освітнього процесу. На цьому етапі обов’язково враховуються сучасні тенденції розвитку системи дошкільної освіти і вимоги до якості збоку державних органів управління. Основним завданням суб’єктів управління є створення умов для вільного вираження професійно-педагогічної позиції кожним педагогом, для побудови системи вимогливих і зацікавлених взаємостосунків співтовариства «педагоги-батьки».

Четвертий етап тісно пов'язаний з попереднім, оскільки вибір освітньої парадигми має бути зроблено свідомо колективом кожного ДНЗ, кожним педагогом, усвідомлено на рівні колективного суб’єкта освітнього процесу. Дуже важливо створити сприятливі умови для застосування більш ефективних технологій, перш за все пов’язаних із широкими можливостями створення цілісної ситуації розвитку дитини. Обрана освітня парадигма в значній мірі визначає зміну традиційних цільових установок педагогів, що, у свою чергу, впливає на зміну критеріїв якості й механізмів управління цією якістю.

У процесі реалізації четвертого етапу створюються сприятливі можливості для саморозвитку всіх суб’єктів освітнього процесу, враховуються інтереси і потреби індивідуальних і колективних суб’єктів усіх рівнів.

Що ж стосується п’ятого етапу, то під час вибору параметрів для оцінки якості підготовки випускників ДНЗ необхідно орієнтуватися передусім на державні вимоги до якості і враховувати особливості функціонування конкретного ДНЗ і конкретної групи дітей (скільки годин перебуває дитина в ДНЗ.

У процесі реалізації п’ятого етапу провідна роль належить конструктивній діалогічній взаємодії суб’єктів освітнього процесу, оскільки на перший план виходить проблема поєднання загальних вимог, мети і цінностей педагогів з метою і цінностями індивідуальних суб’єктів (батьки і діти). Завдання  суб’єктів управління-створити сприятливі умови для такого діалогу, пошуку взаємоприйняття рішень на різних рівнях спілкування.

На шостому етапі ми розрізняємо первинну діагностику можливостей, інтересів, схильностей особливостей мотивації для того, щоб визначити оптимальну траєкторію входження майбутнього випускника ДНЗ в курс підготовки до шкільного навчання відповідно до параметрів, за якими буде здійснюватись моніторинг і оцінюватиметься якість дошкільної освіти.

Первинну діагностику доцільно проводити у вересні, на початку занять, із тим, щоб педагоги, які безпосередньо працюють із дитиною, мали чітке уявлення про початковий рівень здібностей. Науково – методичне забезпечення первинної діагностики і подальші обстеження мають проводити за єдиними критеріями,  тоді можливе порівняння якості виявлення тенденцій і закономірностей.

У процесі реалізації цього етапу створюються умови для ствердження гуманістичних цінностей у співтоваристві «педагоги – батьки». Націленість суб’єктів на досягнення позитивних результатів поєднується з професійно – особистісним розвитком і саморозвитком педагогів, веде до поліпшення мікроклімату в освітньому середовищі ДНЗ і відносин суб’єктів освітнього процесу один з одним.

Під управлінням якістю випускника ДНЗ розуміємо постійний, планомірний, цілеспрямований процес дії на всіх рівнях на чинники та умови, що забезпечують формування майбутнього школяра і повноцінне використання його знань, умінь і навичок, здібностей на подальшому щаблі навчання.

Я хочу назвати Вам якісні характеристики, що дають уявлення про базовий тип випускника ДНЗ, а саме:

• Фізична готовність;
• Інтелектуальна готовність;
• Соціальна готовність;
• емоційна готовність.

Окреслені характеристики найбільш повно відбивають сутність особистісної готовності дитини як якісної характеристики загального результату освітнього процесу.

В  мікрорайоні  КДНЗ №255 в цьому навчальному році є три дитини, що не відвідують дитячий садок. Ще наприкінці серпня було з’ясовано причини, за якими діти не будуть відвідувати дошкільний заклад. Практичний психолог відвідала цих дітей вдома, спілкувалася з батьками. Розповіла про можливість підготовки  методом моніторингу. Після цього було  закріплено дітей за вихователями, запрошено до садочка. Батьків ознайомили з програмою старшої дошкільної групи;здійснивши вхідну діагностику готовності до навчання у школі «Шкільна зрілість»,практичний психолог з результатами ознайомила батьків, дала рекомендації їм та вихователям. З батьками   визначили дні для корекційної роботи протягом навчального року. В травні буде проведено вихідну діагностику готовності дітей до навчання у школі. Вихователі і психолог нададуть останні рекомендації батькам по підготовці дітей до школи.

Отже, одним із пріоритетних завдань сучасної методичної служби дошкільного закладу є розроблення навчально-методичного супроводу педагогічної діяльності з метою забезпечення ефективної реалізації Державної базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі».

                            Соціально – педагогічна діагностика сім^,ї.

Спеціальна діагностика проводиться відповідно до моделі соціально-педагогічної компетенції і базується на трьох її основних компонентах – соціальному статусі, обов’язках і правах, соціально – педагогічних проблемах.

1. Аналіз соціального статусу сім^,ї. Об’єктивно: проводиться на основі соціологічних методик та інструкцій щодо вивчення матеріального становища сім^,ї (наявності окремого житла, рівня заробітної платні, доходів на кожного члена сім^,ї, побутових умов), соціального статусу (рівня освіти, сфери зайнятості), способу життя, зв’язків з іншими соціальними структурами (школою, дошкільним навчальним закладом, позашкільними дитячими організаціями, з різними громадськими організаціями тощо). Суб’єктивно: на основі аналізу висловлюваних нарікань членів сім^,ї щодо їхніх проблем, ієрархії цих проблем, способів вирішення їх сім^,єю.

Мета такої діагностики – отримати інформацію (об’єктивну та суб’єктивну) про зовнішні фактори впливу на «самопочуття» сім^,ї, її здатність їм протидіяти, визначити тип сім^,ї.

2. Аналіз знань членів сім^,ї про обов’язки та права стосовно одне одного та у відносинах із суспільством, конкретних прикладів поведінки і фактів відповідної діяльності здійснюється на основі спостережень, опитування, бесід.

Мета – отримати уявлення про знання і розуміння членами сім^,ї суті юридичних і моральних стосунків у родині та поза нею, виявити проблеми правової некомпетентності і моральної безвідповідальності.

3. Аналіз педагогічних проблем сім^,ї здійснюється на основі спостереження за моделями поведінки членів сім^,ї, особливостями спілкування і взаємодії, проведення вільного часу та на основі застосування психолого – педагогічних методик вивчення стосунків у колективі (сім^,я – це маленький колектив), самопочуття його членів, створення ситуацій морального вибору, моделювання та аналізу різних виховних ситуацій і рольових позицій.

Мета – отримати уявлення про мікроклімат сім^,ї, тип виховного середовища, особливості спілкування і взаємин у сім^, ї, педагогічне мислення про рівень готовності батьків до виконання виховної функції і рольових позицій «батька» і «матері», рівень педагогічної культури сім^,ї, вивчити конкретні педагогічні проблеми сім^,ї та їх причини.

            Зміст, форми і методики соціально – педагогічного патронату сім^,ї.

Соціально – педагогічний патронат сімей відбувається на чотирьох рівнях: у роботі з батьками, у роботі з дітьми, у роботі з цілою сім^,єю, у підготовці і самопідготовці фахівців, які залучаються до соціально – педагогічного патронату. Однак найбільшої ефективності процес формування соціально – педагогічної компетенції сім^,ї  досягає тоді, коли відбувається, як у безпосередній роботі соціального педагога чи психолога з батьками, дітьми, сім^,єю, так і у щоденній праці кожного з них над собою на основі отриманих знань і накреслених для них індивідуальних напрямів особистісного зростання. Без такого комплексного підходу результативність буде невисокою. 

Методичні рекомендації щодо організації сесійно -дистанційного навчання з неорганізованими дітьми старшого дошкільного віку .

1.  Координувати роботу ДНЗ щодо проведення обліку дітей   дошкільного віку які не відвідують ДНЗ і створити персоніфікований банк даних про цих дітей.

2. Консолідувати зусилля ДНЗ на виконання заходів, щодо стовідсоткового охоплення неорганізованих старших дошкільників, що проживають в мікрорайонах ДНЗ.

3.Спрямувати зусилля пед. колективів на виховання здорової та компетентної особистості, забезпечення прав дитини на здобуття якісної дошкільної освіти.

4. Забезпечити виконання нормативно-правової бази (з питань соц.- пед. патронату) щодо аналізу стану охоплення дітей дошкільною освітою та залучення дітей п'ятирічного віку до здобуття дошкільної освіти.

5. Апробувати нові форми здобуття дошкільної освіти на підставі вивчення запитів батьків дітей, що не охоплені дошкільною освітою.

6.Здійснювати консультативно - просвітницьку роботу з метою активного залучення сімей до навчально -виховного процесу.

ЛІТЕРАТУРА

1. «Дошкільне виховання», № 8, 2010р.
2. «Вихователь – методист», № 8, 9, 2010р.
3. Програма розвитку дітей дошкільного віку «Впевнений старт»
4. «Нові форми здобуття дошкільної освіти» (Л.А.Грицюк, М.І.Каратаєва), Тернопіль «Мандрівець», 2006р.
5. «Дошкільне виховання», № 2,2009р.
6. «Пріоритетні напрями роботи дошкільної освіти на 2010 – 2011н.р.навчальний рік: методичний аспект»
7. «Дошкільне виховання», № 11,2001р.
8. «Дошкільне виховання», № 11,2007р.
9. «Дитячий садок», лютий, 2004р.
10. «Дошкільне виховання», № 1, 2002р.
11. «Палітра педагога», № 3, 2001р.
    12. «Дошкільне виховання», № 9, 2010р.
    13. «Вихователь – методист», № 3, 2010р
    14. «Дошкільне виховання», № 9, 2006р.